Розділ 35

«Любов німа: їй краще промовляти

Своїми вчинками, аніж словами».

Вільям Шекспір

Як же мені не хотілося прокидатися… Тепло затишно, я лежу на грудях Гарта, слухаю його серцебиття. Червоне сонце ледь визирнуло з-за безкраїх пісків і температура повітря ще цілком комфортна.

– Нам час іти, – лунає над вухом начебто байдуже, і я різко відкочуюсь убік, зариваючись руками в пісок.

Я думала, він спить! Але Гарт спокійно встає, розминаючи ногу, натягує рукавичку, яку я стягнула вночі, і як ні в чому не було починає ранок з розминки. Я дивлюся на це чи то з повагою, чи то із заздрістю, приправленою болем у кожному моєму натрудженому м'язі. А попереду ще один день пекла. А скоріш за все, і не один…

Йти відверто нудно, я намагаюся заговорити з Гартом, але у відповідь чую односкладові «так, ні, подивимось» і ображено замовкаю, похмуро стріляючи поглядом у його спину. Сили може і треба економити, але й про моральний дух не варто забувати, а він усе падає, падає вниз і ось уже шкребеться десь під плінтусом. Шлунок, мабуть, теж вирішив знайти собі опору в цьому житті і з сумним бурчанням прилип до хребта, але ми йдемо вперед. Щоправда, я місцями ледве шкандибаю, і слід за мною тягнеться нерівний звивистий. Тягнеться рівно до того моменту, поки я не спотикаюся, зариваючись носом у пісок.

Підхопити мене Гарт не встигає, очей на потилиці в нього немає, але на звук обернувся, витягаючи мене з піску і обережно обтрушуючи мої кучері.

«От може бути милим і дбайливим…» – думаю я, але мабуть щось в моєму погляді мене видає, тому що Гарт миттєво відсмикує руку.

Та що не так? Адже я не медуза Горгона, у мене там не змії на голові. Швидше вже дреди, принаймні ще кілька днів у такому темпі, то точно вони будуть. Ну та гаразд. Опускаю погляд на те, через що, власне, я опинилася у горизонтальному положенні...

Чобіт… А де чобіт, там і нога, та решта тіла. Під снігом знаходять проліски, у пустелі знаходять…

– Це Алар, – каже Гарт, відтісняючи мене убік, хоча мені важко зрозуміти, як у цій висушеній мумії можна впізнати людину.

От і зустрілися... А в душі порожнеча. Так дивно. Нічого… Жалість, ненависть чи зловтіха? Їх нема. Є тільки пекуче сонце в небі та туман у голові. Головне тепер, щоби демон не вирішив вшанувати своєю присутністю нашу скромну компанію. Але знаєте, у мене з'явився стимул до руху, і втома майже пройшла. Можна я теж піду куди подалі і навіть хутчіше?

– Може, підемо звідси?

– Підемо. Ти йди вперед, я наздожену.

– Ні. Я з тобою, – розділятися – не краща ідея.

– Як знаєш, – Гарт дістав з кишені якийсь артефакт, відкручуючи скляну лінзу і притрушуючи мумію дивною сушеною травою. Тонкий яскравий промінь падає на сухі стебла, які починають шипіти та іскрити. – Відходимо, – кидає Гарт і тягне мене з собою, а за нашими спинами спалахує полум'я.

– Як це ти зробив?

– Вогонь-трава, це її природні властивості. Зілля-блокатор готують за тим же принципом, щоб його можна було застосувати навіть у зоні аномалій, – відповідає і знову замовкає

– Ти такий балакучий сьогодні, просто слів немає!

І знову тиша... Бісить!

– Довго ще йти? – не витримую через… навіть гадки не маю, скільки годин.

– Так.

– А вистачить води?

– Так.

– Давай одружимося? – кажу не втримавшись від жарту, але цього разу Гарт не обмежує себе односкладовою відповіддю. Він взагалі нічого не відповідає, зануда!

А от я мовчати не можу. Ця мертва тиша з тихими перекатами піску пригнічує. От і доводиться наспівувати собі під ніс, а частіше просто подумки, щоб хоча б не збожеволіти… Потріскані губи, не давали можливості влаштувати повноцінний концерт, але навіть так на душі полегшало. А коли попереду чітким силуетом виступив гірський хребет, я раділа йому як рідному: хоч є за що оком зачепитися.

Як і вчора, з кожною годиною ми робили зупинки все частіше, і все довше збиралися з силами, аби продовжити шлях. Їжа з'їдена, вода майже випита, тільки на дні фляги плескаються останні краплі дорогоцінної вологи.

Скелі виглядають не надто привітно: голі камені, з рідкими фіолетовими рослинами, але навіть це надихає нас прискорити крок. Де гори – там, тінь, можливо, навіть печери; де рослини – там вода, принаймні шанс до неї дістатися. Звісно, було б добре якби там не знайшлося на додачу до всіх плюсів і жирного мінусу у вигляді якогось монстру. Але з огляду на те, що за два дні нам ніхто не зустрівся, може й на третій пощастить?

І ось наші ноги ступають уже по камінню. Не треба витягувати з піску стерті в кров ноги в обридлих чоботах і прикладати титанічні зусилля для кожного кроку. Гучно розносяться звуки, луною відбиваючись від скель, але навколо нікого.

– Тобі не здається дивним, що за цей час нам ніхто не зустрівся? – питаю Гарта, насторожено озираючись довкола.

– Ми наближаємось до стародавніх храмів. Тут магія демонів ослаблена, а більшість істот цього світу віддає перевагу місцям з сильною енергетикою.