Розділ 34

Є два шляхи позбавитися від страждання:

швидка смерть і вічна любов.

Фрідріх Ніцше

Немов найцінніший скарб я тримаю в руці маленьку колбу із зіллям поки на колінах підповзаю до Гарта. Серце б'ється як божевільне. Я розумію, що зараз, цієї секунди, вирішується наша доля. Хоч би що Гарт казав, але я об'єктивно оцінюю свої сили та знання, без нього мені тут не вижити. А навіть якщо й вижити, я хочу, щоб він був поруч, нелюдимий, трохи похмурий, але головне – живий і здоровий.

– Подивися, це воно? – простягаю зілля у його бік.

– Так, – Гарт навіть трохи підвівся.

– Клас! Лежи спокійно. Що мені робити з ним?

– Права нога, рана трохи нижче коліна, – не чекаючи продовження, я поклала склянку в гніздо з тканини і почала розшнуровувати його чобіт. – Штанину розріж, рану полий зіллям.

– Відразу все виливати?

– Так, воно одноразового застосування.

– Гаразд, – я обережно стягую з його ноги взуття та починаю кинджалом розпорювати штанину. – З чого ж цю тканину робили? – обурююся я, здуваючи з очей пасма волосся.

– Шкіра бургохів.

– Мені це ні про що не каже. Песець якийсь, а не бургохи! – Пробурчала я насилу впоравшись, розрізавши не тканину а нитки по шву.

Рана виглядала моторошно. Могло б здатися, що все добре: шкіра гладка, від порізу залишилася тільки вузька крива лінія. Але сам шрам… Немов павутиння, від нього тягнуться темні лілові нерівні смуги, обплітають ногу і розповзаються все далі, наче живі. Зриваю пломбу з колби і обережно повільно нахиляю її над раною. Якщо я потрапила в магічний світ, можна сказати в казку, то за законами жанру, ця жива вода має зараз відразу поставити Гарта на ноги. Краплі одна за одною падають на бліду шкіру, і я бачу, як Гарт з полегшенням посміхається, наче намагаючись мене заспокоїти.

Поступово золотисті потоки перекривають темні, рана світлішає, стаючи схожою на звичайнісінький старий шрам, ніби присипаний золотими блискітками. В інших обставинах, я може навіть трохи посміялася б з цього, але з урахуванням того, що за останню добу я кілька разів ледь не загинула і приблизно стільки ж разів могла втратити Гарта, сил на іронію не залишилося. Тільки на дурнувату щасливу посмішку. Він житиме!

Немов підслухавши мої думки Гарт розплющує очі. Обличчя в нього вже не таке бліде, але я намагаюся згадати, як зазвичай надають першу медичну допомогу, і перше, що спадає на думку: вода та їжа. Потрібно відновити водний баланс та поповнити сили. А потім терміново шукати тінь, бо на цій спеці можна засмажитись. А шашличок я хотіла б з'їсти, а не стати ним…

Вкотре похвалила себе за запасливість і те, що нашила в спідницю кишені на кшталт “хом'ячих ничок”, безрозмірні як бермудський трикутник.

– Пиріжок будеш? Чи краще воду? – питаю Гарта.

– Ти знущаєшся? – досить бадьоро у своїй звичній манері відповідає Гарт, але я тільки ширше посміхаюся.

– Та ні, цілком серйозно, – дістаю з кишені замотаний у конверт із сірого паперу пиріжок, – трохи пом’явся правда, але на смак це зазвичай не впливає.

– Краще залишити на потім, – похитав головою Гарт.

– Вони з м'ясом! Все одно зіпсуються на такій спеці. Адже ми не можемо цього допустити… І взагалі, у мене стрес, – Я розгортаю свій пиріжок і простягаю йому другий. – Їж. На потім у нас ще є пара яблук та цукерки. Вважай запас на чорний день.

– А казанка нема? – усміхнувся Гарт? – Чай би зробили…

– Ну, вибачте, не додумалася!.. Хоча під цими мантіями та плащами можна що завгодно сховати…

Шалена спека! Вітер приносить не прохолоду, а лише пісок, однак мені чомусь стає так спокійно – ось вона магія ситого шлунка. Але ж у нас вийшло!? Нас не зжер демон, не розірвав на атоми портал, не вбила хвороба… На тлі цього, те, що ми опинилися в чужому, вороже налаштованому світі, здається справжньою дрібницею… Поглядаю на Гарта, і несподівано замислююся над тим, як дивно ми певно зараз виглядаємо. Сидимо посеред пустелі, теплий одяг у пурпуровому піску, волосся в обох стоїть дибки, видок відверто дивакуватий… Сидимо і жуємо…

“А ми йшли, йшли, йшли, пиріжок знайшли, сіли, з'їли, і далі пішли… – подумки співаю я і відразу починаю ні з того, ні з цього сміятися вголос. Сміюся і не можу зупинитися, вже сльози течуть, а регіт стає тільки голосніше, переходячи в нервові схлипи. Гарт нічого не кажучи, підтягує мене до себе, але в цьому його помилка – тепер я починаю плакати. У цих моїх сльозах все: і дитячі образи, і невдачі, і самотність, розгубленість, після перенесення в Ерторан, страх за себе, страх за нього. Таке почуття, що разом прорвався весь біль, вся туга, яку я накопичувала протягом життя.

– Ти вирішила затопити цю пустелю? – він продовжує гладити мене по голові, як дитину, даючи можливість виплеснути емоції.

– Вийшло б чудове лілове море, пісок тут просто дивовижний, – хрипко шепочу я крізь сльози тихим голосом.

– Це точно. Але нам час йти.

– А твоя нога?

– Кілька тижнів зілля зможе блокувати отруту, а після... Або повернемося на Ерторан і відновимо роботу цілительського амулету, або ти впораєшся… сама.