Розділ 32

„Любов біжить від тих, хто женеться за нею,

а тим, хто геть біжить, кидається на шию.

Вільям Шекспір

Олексана Чорна

До гуртожитку я влітаю з такою швидкістю, наче за мною хтось женеться. Захекана, розпатлана, але це не заважає мені, блискавкою пронестися сходами, щоб у наступну мить статуєю завмерти перед дверима в потрібну кімнату. Заради ввічливості все ж таки стукаю в прочинені двері, дивуючись безтурботності Унари: адже з незамкненим охоронним контуром увійти до неї може, по суті, хто завгодно… Як наприклад я, не дочекавшись відповіді, відчиняю двері ширше, проходячи у світлу кімнату, що нагадує мою власну, з невеликими відмінностями. Рівна стопка підручників, кольорові серветки на всіх поверхнях, ліжко, вкрите яскравим покривалом. Затишно, чисто, просто й невигадливо, ніби я знову опинилась у невеликому будиночку Олександрини Михайлівни, переносячись в один із тих щасливих днів, коли вона забирала мене на вихідні до себе. Навіть подушка стоїть трикутником... Єдиним стороннім елементом у цій кімнаті мені здалися яскраво-червоні троянди, що стояли в простому глиняному глечику замість вази.

Дивні квіти… були б це ромашки чи соняшник, хризантеми, гребінці, та хоч тюльпани (хай і не сезон) – я б не здивувалася, адже за допомогою магії виростити можна що завгодно. Але троянди, витончені і холодні, незважаючи на яскравий колір, здавалися тут просто недоречними.

Де ж Унара? Я обвела кімнату поглядом у черговий раз і здригнулася від дивного холоду, що охопив тіло. Світ довкола ніби сповільнився... Час – ніби тягучий мед, а я – муха, яка явно у щось вляпалася, навіть не розуміючи, у що саме. Погляд мимоволі знову зупиняється на трояндах, а думки розпливаються, як і все навколо.

Навіщо я сюди йшла? Не пам'ятаю. Унари тут нема. Є тільки солодкуватий квітковий запах і дивне відчуття, що треба йти звідси, терміново. Куди йти?.. Не має значення. Тіло само собою розвертається до виходу, і я роблю перший крок. Мені треба йти! І я йду, блукаю лабіринтами стежок подалі від людей...

У головний корпус я заходжу і різко завмираю на вході. Крізь мій напівсонний стан пробивається тривога. Навіщо я прийшла сюди? Адже я обіцяла Ді Стеволу розмову, він на мене чекає. Намагаюся розвернутися, але в голові дзвенить, а очі затуманює білуватий серпанок. Коридори старовинного замку проступають ніби крізь дим, а я продовжую йти. Іти проти своєї волі, усвідомлюючи, що моє тіло мене не слухається і я не в змозі щось змінити.

Що відбувається? Було б непогано когось спитати, але єдиний, хто зустрівся мені на шляху (студент з факультету вогню) лише глянув на мене байдужим поглядом, а я навіть слова вимовити не змогла.

Все, що мені залишається – дихати, моргати і йти. Нескінченно довго...

Коли моє тіло повертає до знайомого коридору і сходи починають вести мене дедалі нижче, я на мить розслабляюся, я знаю куди веде цей шлях, я тут була, коли стежила за майстром Азаратом, печера, статуї зустріч із Гартом… Можливо він просто таким дивним способом призначив мені побачення, з’явилася нова важлива інформація? Але слідом приходить думка, що Гарт точно не став би використовувати на мені такі заклинання, та й він так швидко повернувся у місто. Я знову одна, а довкола тільки темні кам'яні стіни і я навіть вогника начарувати не можу.

Павутиння чужої магії приводить мене до старої стіни. В голові гуде, і перед очима розпливаються кольорові кола маленьких жучків-світлячків, що повзають в щілинах кам’яної кладки. Я не відчуваю рук, але бачу, як мої пальці мимоволі виводять на стіні символи, що відмикають прохід. Стає моторошно. Немає нічого страшнішого за неможливість вплинути на події, які ти проживаєш. І я раз за разом намагаюся боротися з хвилями байдужості та бажанням підкоритися. Не бажаю! Не хочу! Не скорюся!

Порятунок потопаючого – справа рук самого потопаючого, і я починаю співати.

– Дороги іншої не треба, поки зорить чумацький шлях…

Подумки, ледве концентруючись на словах, але я співаю пісню за піснею, і в голові поступово прояснюється. З кожним словом, кожним кроком дихати стає все легше, дзвін і гул у голові стихає, я потроху починаю відчувати тіло, але, на жаль, не контролювати.

Коли мені на плече лягає чиясь холодна важка рука я навіть не здригнулася, тільки серце завмерло і відразу забилося в шаленому темпі. Голову я повернути не змогла, але невідомий недовго залишався таким. Печеру висвітлила блакитна куля, і я побачила, як навпроти мене встає.

Майстер Ріваз! Як він тут опинився? Хоча не важливо. Він мені допоможе зняти закляття? Нехай і побутової магії, але ж він майстер.

– Ти затрималася, мила, – між тим з самовпевненою усмішкою ловеласа промовляє зовні непримітний і навіть трохи смішний чоловік.

Ті самі розтріпані кольорові пасма, непримітне обличчя та круглі наче плошки очі. Раніше він просто здавався мені трохи диваком. Побутовий маг, а завжди в атмосфері творчого хаосу… Ось тільки до цієї хвилини, це виглядало органічною частиною його творчої натури, такий собі дивак, що витає у хмарах. Зараз же цей образ став здаватися поганою маскою. І схоже питання про те, як він тут опинився – таки має значення. І "як" і особливо "навіщо"? Бо дивак тепер більше нагадує чудовисько. І виною тому зовсім не костюм, а холодний абсолютно байдужий погляд, яким він мене зміряв… Так можна дивитися на камінь чи табурет, але ніяк не на живу людину.