Розділ 30

"Цілком схвалюю твій вибір", – ну це ж треба було так сказати! Та мені майстер Азарат в батьки годиться! І що взагалі це означає? Намагаючись не показувати образи, я проводила поглядом спалах порталу, в якому зник Гарт, все міцніше стискаючи у руках залишений ним амулет. Непримітний медальйон на сріблястому ланцюжку, з тонкими рунами-візерунками, зовні може і не дотягував до звання найпрекраснішого подарунка, але некромант був цілком переконливий у своєму проханні його носити не знімаючи. До того ж я якось бачила такий самий і на його шиї, тому, недовго роздумуючи, застебнула застібку, ховаючи кулон під светром.

До виходу я йшла, подумки прокручуючи нашу розмову. Осіннє золотисте листя кружляло над моєю головою, яскраві мозаїки прикрашали дорогу різнокольоровими відблисками, ніби кажучи, що все буде добре. Ну а може, мені просто хотілося у це вірити. Торкатися холодного тонкого ланцюжка на шиї, та заспокоювати себе думками про те, що я не одна…

В академію я хоч і повернулася трохи захеканою, але навіть встигла на частину занять. І все одно залишок дня, минув для мене, мов у тумані. Я слухняно переписувала лекції, запам'ятовувала трави та пропорції, перемішувала зелене варево у казанку… Я настільки поринула у свої думки, що вперше не боялася щось зіпсувати і виконала завдання без помилок! Але радість від цього успіху пройшла повз так само, як і тривоги.

Гарт поїхав, я лишилась… Що мені робити, що шукати, де?

«Аніса Ді Астер... Чи це моє ім'я? Ді це благородна приставка, за заслуги перед імперією. Адже десь мають бути записи про мене!» – такі думки з’являлися в моїй голові, поки я плутала академічними коридорами. Однак ми з Тихотом перерили всю бібліотеку і дійшли висновку, що таким способом пошуки можуть розтягнутися на все життя.

Тони паперів нотаток про Ді Астер, просто Астер. Некроманти, вчені, воїни і це лише ті, хто якось відзначився в історії. Я ж не знаю ні імені, ні віку батька. До того ж найчастіше усі ці записи виявляються просто одним реченням або підписом внизу статей та ілюстрацій. Все ж таки бібліотека – це не архів. А до архіву мене просто так не пустять. Проте варіантів особливих немає, тож весь свій вільний час я вирішила присвятити вивченню діянь можливих родичів.

У бібліотеці було тихо, але останнім часом мені навіть почали подобатися ці безлюдні затишні куточки між стелажами, де за невеликим столом можна було, побудувати барикади з книг і займатися чим завгодно. Я саме зачиталася черговою книгою зі схемами заклинань, одну з яких вивів черговий Ді Астер, коли з-за стелажу показалася Унара, і мені довелося натягуючи посмішку прикрити книгу, залишаючи палець замість закладки.

– Привіт, – щасливо посміхаючись, вона буквально падає навпроти.

– Привіт, – відгукуюсь я, здивовано поглядаючи на неї.

Дивна вона останнім часом, навіть для закоханої, очі горять на губах безглузда посмішка, у розмові постійно перескакує з теми на тему…

– А я до тебе із пропозицією. Приходь до мене сьогодні ввечері, що тобі серед книг сидіти. Навіть Лім каже, що не можна бути такою затворницею, як ти!

– Лім? Так звуть твого таємного шанувальника? – я підняла брову, ніби вимагаючи продовження і Уна миттєво почервоніла, закушуючи губу, вочевидь розуміючи, що сказала зайве.

– Він просив нікому поки що не говорити, пообіцяй, будь ласка!

– Гаразд. Хоча це дивно. Чому ви повинні ховатися, якщо у вас такі чисті й піднесені почуття, як ти описуєш? Якось…

– Не кажи нічого! Лім чудовий! – вона знову розпливлася в дурній усмішці, а мені захотілося провалитися крізь землю. – Обіцяй, що прийдеш сьогодні до мене! Мені стільки треба тобі розповісти!

– Добре, добре, обіцяю, – що завгодно аби вона пішла: слухати оди чудовому Ліму бажання немає зовсім. Хоча я й сама можу піти, наприклад туди, куди ніхто у своєму розумі не прийде. Бібліотека явно перестала бути таким місцем… – Тільки мені зараз треба по справах відійти, але ввечері обов'язково прийду.

Я взяла зі столу тонку збірку якихось статей, яку, на відміну від інших книг, можна виносити з бібліотеки, інші ж фоліанти миттєво підхопили невидимі потоки, повертаючи їх на місця. Сподіваюся, хоч ферама не розповідатиме мені про свої любовні інтереси…

– Я чекатиму на тебе о восьмій, – повторювала щаслива Уна, поки я пробиралася до виходу.

Стелажі залишилися позаду, під ногами шарудить червоне листя. Осіння пора особлива: у повітрі все ніби дзвенить в очікуванні чогось неймовірного. Я роблю крок, відчиняючи двері, і на стінах ангару миттєво спалахують бліді світильники. Ще минулого разу мене це здивувало, але як виявилося у більшості тварин, що мешкають тут, дуже гострий зір і яскраве світло їх тільки дратує. Ну а мені особливо світло і не потрібне, у мене є Фера, а в неї вогняні хвости.

Без зволікань прикладаю руку до замку в клітку ферами і дочекавшись тихого клацання полегшено видихаю. І від відпрацювання є користь: на мене автоматично поширюється допуск до всіх клітин. Хоча навряд чи комусь спаде на думку, що я саме так ним скористаюся.

Кинувши в куток просторого вольєра сумку, я повільно підійшла до ферами, заспокійливо погладжуючи її та посилаючи хвилю своєї магії. Маленькі зелені іскорки просочуються під чорну шкіру, і Фера задоволено муркоче, як звичайна але дуже велика кішка, а я продовжую водити рукою по її крилах і схожій на чорний обладунок шкірі.