Розділ 28

«Крапля здібностей, море терпіння, океан бажання

– і людина навчиться чого завгодно.»

Майя Молчанова

Давно помітила, що найвеселіше розповідати чомусь саме ті історії, проживати які було аж ніяк не смішно. Можливо і про цей день буде потім що розказати… І все ж таки магія – річ чудова. Мені під стать... Хоча, можливо, це залежить від того, хто її використовує і як. Тому що я відчуваю себе чи то супер-шпигункою, чи то тим самим дурнуватим персонажем комедії, якого режисер вставив виключно для додавання у сюжет забавних курйозів.

Але це не відміняє того, що ми безперешкодно, як мишки (я ж не порушую свого слова), увійшли до викладацького гуртожитку. Викладачі на заняттях, елементаль "відвернулася" не помічаючи мене, але запасний план ніколи не буде зайвим, тому, завмерши в невеликій ніші, я дістаю з сумки свою таємну зброю. Все має вийти! Якщо вже я в дитинстві могла спостерігати "очима" птахів, то і з Кешою ми впораємося.

Можна було б, звичайно, підняти якусь дрібну живність. Але тут проблема в тому, що магію застосовувати у мене якщо й виходить, то здебільшого з непередбачуваним результатом. Та й що не кажи, простіше зробити в будинку ремонт, аніж зводити його з нуля, тільки-но захотілося змін.

Дістаю з сумки свого «колобка», поправляю на його голові в'язану шапочку з пухнастих м'яких ниток і налаштовуюсь на свою магію. Мені треба бачити те саме, що й він. Треба переконатись, що попереду нічого і нікого немає: ні людей, ні пасток.

Якоїсь миті зір роздвоюється. Так дивно, ніби одягла зелені окуляри зі складним напівпрозорим фільтром дійсності. Я водночас дивлюсь і на Кешу, і на себе (його очима). Нервово поправляю пасмо, що рогом стирчить з коси, та подумки відзначаю, що це, напевно, найдивніше дзеркало з усіх можливих. Та все одно зараз не до краси, тож я опускаю Кешу на підлогу.

– Ну ж бо. Я в тебе вірю.

Стиснувши щелепи і повернувши голову, Кеша блиснув на мене очима і, сповнений почуттям своєї значущості, покотився у бік потрібних нам дверей. Він покотився, а я відчула на собі першу помилку мого геніального плану. Точніше спочатку я побачила такий собі калейдоскоп зі стін, дверей та вікон, що раптом стали водити хороводи перед моїми очима. А вже потім, похитнувшись, все ж таки заплющила очі, починаючи глибоко дихати. Не врахувала я різниці вестибулярних апаратів у живих та неживих…

Поки Кеша котився, повільно, але впевнено наближаючись до дверей я так і стояла в ніші, переводячи подих і раз на кілька секунд розплющуючи очі, щоб не збожеволіти від картинок, що продовжували миготіти перед очима. Нове хобі мого помічника, виявилося дуже корисним. Шапочка майже повністю заглушує звуки, завдяки чому Кеша тихо і непомітно підкочується квіткового вазону і завмирає в його тіні. Нарешті все завмирає, і я можу розгледіти крізь зелену завісу коридор. Ось біля сход хтось пройшов, кроки стихли – нікого нема. Підкоряючись моєму бажанню, Кеша слухняно переводить погляд на двері, але я не бачу жодних захисних заклинань, окрім стандартної академічної схеми. Отже це мій шанс, і треба поквапитися.

Залишаючи Кешу стерегти коридор, акуратно беруся за ручку і не стримуючи радості, посміхаюся, коли двері легко відчиняються.

Спасибі, Шаа. Ти найкраща.

Поріг я переступаю з побоюванням, тихо прикриваючи за собою двері та оглядаючись, але, схоже, всі ці перестороги зайві – нікого немає. Хоча загалом це й було передбачувано, адже я на власні очі бачила, як майстер Азарат зайшов у головний корпус півгодини тому. Але хто знає…

Ця кімната відрізнялася від моєї. Світлі кам'яні стіни обшиті до половини дерев'яними панелями з різьбленим орнаментом по краю. Кімната одна, не сказати, що царські хороми, але досить простора, спальня, поєднана з кабінетом. Враховуючи, що практично кожен викладач має додаткову лабораторію в головному корпусі, більшого, напевно, і не треба.

Широке дерев'яне ліжко без будь-яких балдахінів, велике, завішане темними зеленими шторами, арочне вікно з тонкими перемичками між шибками. Але мою увагу більше привертає стелаж із книгами та робочий стіл, з магічним пером та купою записів на ньому. «Я тільки подивлюся» – заспокоїла себе я та підійшла ближче, вчитуючись у назви книг. Некромантія, схеми заклинань, дослідження аномалій, стихійні потоки, ритуали, історія. Усі книги розділені на теми. Нічого зайвого. Ні закладок, ні листівок, ні портретів.

Мабуть, було наївно очікувати, що підказки будуть на виду. І я оглядаю кімнату за допомогою внутрішнього зору. Ну може є магічна схованка яка?! Адже це дивно: жодного захисного заклинання, жодної схованки і це некромант п'ятого рівня? У кожного є свої таємниці. Тож і в нього мають бути свої скелети у шафі… Згадую свого Кешу і мимоволі посміхаюся. Головне, щоб у нього там не ховався хтось страшніший...

Дивна кімната насправді… Валіза в шафі стоїть навіть не розібрана, тільки на вішалці бовтаються два змінні костюми і плащ, такий самий, як і на мені. Таке почуття, ніби майстер Азарат або тільки приїхав, або збирається їхати. Але в середині навчального року це, як мінімум, викликає питання. Та й загалом у всій кімнаті жодних пам'ятних речей я так і не помітила. Занадто все акуратно, занадто…правильно.

Почуття тривоги з'явилося несподівано, і спершу я не зрозуміла причини. Поки не переключилася на зір Кеші та не побачила фігуру, що стрімко наближалася до дверей.