Розділ 27

„Страх – це можливість для сміливості,

а не доказ боягузтва.

Джон Маккейн

Олексана

Я стільки разів уявляла цей момент… Звісно, не той, де я лежатиму на підлозі печери, доки моя голова розривається від болю. Про це навряд чи хтось мріє. Я мріяла дізнатися, хто я! І вперше була така близька до своєї мети. Ось відповідь на всі запитання. Стоїть переді мною, з чоловічою версією посмішки Мона Лізи на губах. Наче знає те, чого я не знаю… і швидше за все так воно і є. Адже він знайомий із моїм батьком! І заради цього знання я готова забути про всі свої образи і навіть біль, що досі хвилями пронизує усе тіло.

– Розкажи, будь ласка, все, що ти знаєш про нього, – я нерішуче роблю крок вперед... ближче.

– Ні.

– Ні? Чому ні? Ти сказав, що знайомий з ним!

– Договір був про інше. Я можу розповісти про амулет. Твій батько непроста людина і розповідати тобі про нього зараз – значить наражати на небезпеку і тебе, і його. Не примушуй мене шкодувати, що я взагалі розповів тобі про нього.

– Бездушний чурбан!

– Нехай так… – Гарт зробив крок убік збільшуючи відстань між нами та підходячи до вузького проходу, який я навіть не помітила у темряві, але відставати не стала.

– Куди ми йдемо?

– Прямо.

– Дуже красномовна відповідь.

– Ти можеш мене навчити, як правильно. Розкажеш, що ж сталося тоді на цвинтарі? Без відмовок.

– Давай відповідь на відповідь. Що ти там про амулет казав? Як дізнався про моє ім'я?

– Це родовий амулет, основні функції – захист. При правильно проведеному ритуалі також зв'язок з родовим артефактом.

– Що це за артефакт?

– Щось на кшталт накопичувача сили та знань поколінь, «Родова книга». Вона на енергетичному рівні пов'язує людей, дає захист, у випадку некромантів допомагає тримати силу під контролем, поглинаючи надлишки. На твоїй руці з’явився малюнок у вигляді символу роду, і я його впізнав. Решта – мої припущення.

– Такий амулет може зробити тільки голова роду?

– Так. Але це вже третє питання. Твоя черга, – Гарт звернув у чергове непримітне відгалуження і мені навіть здалося, що навкруги стало світліше, повітря змінилося... Свіжість, прохолода. – Що ти робила на цвинтарі?

– Думаю, ти будеш розчарований, – хмикнула я.

– Отже… – Гарт зупинився.

– Я хотіла дізнатись, що з моїми батьками. Ритуал стандартний, дозволений, та тільки на батька він ніяк не вказав (ні серед живих, ні серед мертвих), а мати… Замість привиду матері з'явилася ферама. Ну а потім і ти.

– З батьком зрозуміло, він некромант, пошукові заклинання такого типу на нас не діють, побічний ефект нашої сили. А ось поява монстра…

– Не називай її так! Між іншим, вона цілком розумна, навіть миролюбна.

– Це тому ти від неї з такою швидкістю тікала...

– Я ж не винна, що мою пам'ять немовби порвали на шматочки, пожували, а потім виплюнули і сказали: «Так вийшло». Гадаєш, я почала б випитувати у тебе все про батька якби пам'ятала його? Або тікати від ферами, якби не забула той день, коли ми дивилися, як наші матері пліч-о-пліч борються з монстрами. Людина, ферама… Вони обидві захищали нас ціною свого життя. А я просто хочу розібратися хто я. Просто хочу, щоб у мене була хоча б одна рідна людина, розумієш? Адже в тебе є амулет для зв’язку, і комбінацію певно знаєш потрібну, що тобі варто викликати ЙОГО і сказати: «Вечір добрий, я знайшов вашу дочку».

Але Гарт мовчить. Вітер, тихий шум хвиль… Все це здається таким чужим тут, серед вогкості цієї печери, і водночас таким правильним та природним. Я йду слідом за некромантом, так ніби інших варіантів і бути не може, ніби він прив'язав мене до себе ниточкою, надією на те, що я знову буду потрібна хоча б одній людині у світі, у світах. Що комусь буде важливо знати про мене кожну дрібницю, навіть безглузду на перший погляд дурницю. Хоча б одна людина знатиме скільки цукру класти у мою чашку, який я люблю колір, що мені подобається, а що ні.

Якоїсь миті стіни печери розступилися, відкриваючись холодному морському вітру, ніби віддаючись йому на поталу. Маленькі солоні краплі миттєво осідають на одязі, стікають по стінах, відбиваються в місячному світлі. Я не знаю, навіщо Гарт привів мене сюди, але все ще сподіваюся на його відповідь.

– Море… – тихо шепочу, вдивляючись у чорні хвилі, що вирують біля берега, в блискучу темну гладь, що простирається аж до горизонту….

– Море… – луною промовляє Гарт і слідом додає. – Мені треба розібратися у ситуації, перш ніж зв'язуватися з НИМ та робити такі заяви.

– Чудово, давай розбиратися разом, – важко зітхаю я. – Це ж і мене стосується.

– Стосується. Але насамперед тобі зі мною зараз небезпечно. А твій батько, повір, і так достатньо страждав, щоб через мене його дочка потрапила в неприємності. Тож не зараз. Просто вчись, освоюй магію, можеш відвідувати фераму. Перепустка у тебе буде... Я з усім розберуся і дам тобі знати.

Є лише дві причини відмови: "не може" або "не хоче". І судячи з його впевненості, з того, як він тримається без будь-якого почуття провини, це другий варіант. І все ж…