Розділ 26

„Помилки завжди прощаються, якщо є сміливість визнати їх.“

Брюс Лі

Гарт Ар Аліус

Книги… Пошук рішень, пошук відповідей. Деколи старі паперові сторінки приховують набагато більше, ніж ми можемо собі уявити. Треба тільки вміти дивитися, вміти читати між рядками. Гарт це знав не з чуток. Інакше б і сотні, тисячі старовинних фоліантів не змогли йому допомогти знайти спосіб відшукати стародавній амулет ілюзій.

Впевненим рухом некромант відчинив двері в академічну бібліотеку, подумки зазначаючи, що і від його тимчасового вигляду, все ж таки є користь: допуск до одного з найбільших архівів світу. Звично стримуючи емоції, Гарт без зайвих слів, залишив на піклування елементалів непримітну книгу, яка миттєво розчинилася в повітрі, переміщуючись у сховище, і швидким кроком повернувся назад у темний безлюдний коридор. Тепер, коли він знає, що робити, залишилося тільки знайти відокремлене тихе місце, де йому ніхто не завадить. Пошукова магія та артефакторика не зовсім його спеціальність, однак амулет “шукачка” має базову схему, а отже, з його налаштуванням Гарт упорається й сам.

Тихий перестук його кроків лунко розноситься вночі, відбиваючись від гладких кам'яних стін, але Гарт не звертає на це жодної уваги. Все рідше на його шляху зустрічаються відгалуження, що ведуть до аудиторій, дедалі глибше ведуть вузькі сходи, туди, де рідко хто буває, і навіть сам він бував лише одного разу. Колись він уже йшов цими щаблями, дивуючись навіщо вчитель буквально змусив його відвідати Шалтарську академію. Пам'ятається, тоді Гарт в черговий раз відмовився працювати з напарником, стверджуючи, що він впорається поодинці. Вчитель розлютився. І це був перший раз, коли вони говорили відверто, вперше, коли Гарт зрозумів, що є речі, які нам непідвладні так само, як і необхідні.

Але тоді він, ще хлопчисько, просто роздратовано йшов за наставником, не розуміючи, що їм могло знадобитися в печерах під академією приморського міста. Тільки горезвісний контроль і крапля цікавості не дозволяли йому розвернутися і піти.

Невелика кругла печера, витончена скульптура, що наче сяяла у світлі магічних вогників, безликі сірі тіні, що повзли по стінах… Дивне місце, дивний вчинок майстра не давав йому спокою.

– Що ти бачиш? – запитав чоловік глухо, не зводячи погляду зі статуї.

– Красива жінка. Це її дочка?

– Моя дочка. Моя дружина… Це сталося три роки тому, – чоловік зробив крок до кам'яних фігур, що наче завмерли у часі. Він завжди здавався залізним, незламним… Але у ту мить ніби зігнувся під важким вантажем, і Гарту навіть стало моторошно від туги й болю, що промайнули у погляді вчителя. — Моїй малій мало ось-ось виповнитись сім. Вона так хотіла побачити море…

– Що сталося? – запитав Гарт коли пауза затяглася. Він навіть не підозрював, що у майстра була сім'я і тим більше не міг зрозуміти, що могло статися... Некроманти рідко заводять сім'ї, але якщо заводять, то бережуть більше за життя.

– Аномалія. Спонтанний портал, що відкрив прохід демонічним істотам. Моя дочка опинилася у зоні дії. Поки я стримував демонів, Аліара спробувала витягнути дочку з марева. Вона встигла прослизнути слідом. А ось я не встиг... Не врятував, не витяг, не зберіг. І не минає і дня, щоб я не звинувачував себе, щоб не прокручував у голові кожну секунду бою, думаючи, чи міг я змінити його результат. Дурень, я тоді теж вважав, що впораюся поодинці. Але правда в тому, що іноді треба приймати допомогу, навіть просити про неї. Якби я одразу викликав бойову групу, не зволікаючи, не роздумуючи, не розраховуючи, як завжди, тільки на свої сили, можливо, вони були б живі. Пам'ятай про це…

– Якщо любов настільки ранить, мені, мабуть, буде краще без неї…

– Ти мені як син, і тому я скажу тобі це… Зараз тобі може здаватися, що без кохання, без дружби та зобов'язань жити легше. Але скажи, мені який тоді в цьому всьому сенс? Заради чого? Заради кого? Останні роки я живу тільки надією, – темноволосий чоловік у простому сірому костюмі поправив амулет, що висів на шиї маленької скульптури. – Надією, що моя дочка жива. І в цій надії моя сила. А твоя?

Гарт добре запам'ятав той вечір… Тугу і розпач у погляді того, хто замінив йому батька і навчив справлятися з силою. Запалюючи магічну сферу, він ніби повернувся в минуле, але все, що було в його силах сьогодні, це покласти квітку до підніжжя мармурової статуї. Хто знає, якби він народився в такій родині, якою були вони, можливо, його життя склалося зовсім інакше. Але що сталося, те сталося. Зараз він просто не має права допустити повторення історії. Неможна дозволити Алару втрутитися у структуру аномалій. Головне – не допустити нових поривів…

Ось тільки щось було не так. Гарт прислухався до тиші, випускаючи свою силу і розуміючи: йому не здалося. Весь цей час хтось стежив за ним, і він навіть знає хто. Мабуть, якщо б Олексана хотіла йому нашкодити, вона б давно лежала знерухомлена заклинанням в одному з потаємних тунелів. Але некроманту теж була не чужа цікавість. Для чогось ж дівчина пішла слідом за ним… Востаннє кинувши погляд на скульптуру, «майстер Азарат» пішов, щоб повернутися вже у вигляді Гарта. Зрештою, стеження – це вже його робота.

Залишаючись у тіні, некромант чудово бачив, як Олексана нерішуче підходить до скульптури, як завмирає, розгублено вдивляючись у постаті. Її руки тягнуться до квітки, а наступної секунди безвольно опускаються і сама вона важко осідає на землю. Гарт смикнувся було підійти до неї, але зупинив себе. Це не його справа, не його… Дивне місце. Вдруге він тут, і вдруге на душі стає тяжко від однієї присутності. Від того, що бачить чужий біль і нічим не може допомогти. Як він це ненавидить…