Розділ 25

„Пам'ять — писар нашої душі.“

Арістотель

Олексана

Наступні кілька днів пройшли буденно. Нудно та одноманітно до неможливості. Майстер Кірс готувався до поїздки і замість його пар нам поставили додаткові тренування, ганяючи нас до сьомого поту. Майстер Азарат повернувся до академії, як ні в чому не бувало. На заняттях він мене ігнорував, а я й не лізла на рожен. Такий от своєрідний нейтралітет.

Унара, як тільки почула про випадок на практиці, прибігла до мене з розпитуваннями. Весь вечір, постійно охкаючи й ахкаючи, по колу повторювала, як усе це страшно, і як добре, що вона не пішла у некроманти. Мене це часом дратувало, та хоч якесь спілкування. Хоча останніми днями у дівчини з'явилася нова тема для розмови – таємний шанувальник, і тепер слухати її стало зовсім неможливо. В такі моменти я зазвичай просто збігаю.

Ось і зараз, ніч, горять магічні ліхтарі, між стелажів напівпрозорим силуетом літає Тихот, із поважним виглядом оглядаючи свою вотчину. У бібліотеці є свій читальний зал. Окремі столики зі світильниками, крісла по кутах біля далеких стелажів, але мені більше сподобалося прикрите темними шторами підвіконня. Загорнувшись у плащ, який так і не повернула майстру Азарату, а тільки зняла надто примітний значок, тримаючи його постійно з собою в кишені сумки, я сиджу біля вікна, сонно позіхаючи і зрідка перегортаючи сторінки.

Очі поступово заплющуються, руки безвольно лежать між сторінками. У сон я провалююся м'яко і непомітно, а от прокидаюся від гуркоту та болю, банально впавши з підвіконня. Плед і штори, що звисають до самої підлоги, трохи пом'якшили падіння, але приємного все одно мало. І саме в цей момент двері до бібліотеки тихо прочиняються.

Крізь щілину між стелажів я розглядаю темні шкіряні чоботи, які впевнено наближаються. Невідомий підходить все ближче, і я трохи підводжу голову, щоб роздивитись його обличчя. Темне волосся з сивиною, мужнє обличчя зі смужками шрамів та зморшок. На мить я придивляюся до майстра Азарата уважніше і мене чомусь починає хвилювати не те чому він тут, а те, що він на диво схожий на батька… Точніше на той образ, що мені запам’ятався. Нехай спогади не були чіткими, але деякі жести, міміка щось в цьому всьому чіпляє. Я не могла помилитись! Як і не могла не піти слідом.

Так, так… Усьому свій час, не варто квапити події… Але раптом він мій батько? Він захищав мене, і не вигнав досі. Хоча й суворий, однак справедливий. От тільки не питати ж про такі речі в лоба? Чи запитати?

Може, я навіть і зважилася б, але майстер Азарат поводився занадто дивно, і, мабуть, саме це збило мене з пантелику. Незнайомий коридор вів нас усе далі від аудиторій і все глибше під землю. Як я там собі обіцяла? Тихіша за воду, нижче від трави. Ну так ось мишкою, тихою і непомітною я і крадуся нічним коридором, спускаючись все нижче і нижче.

Цікавість підганяє йти вперед, обережність змушує чекати, і я тримаюся на відстані, спостерігаючи як темний силует попереду завмирає біля порожньої стіни. Місячний промінь з вузького вікна висвітлює його фігуру, і мені добре видно, як майстер робить крок уперед, піднімаючи руку. Я уважно запам’ятовую, як виводить він невідомий символ поверх стіни, насичуючи його силою, і двері відчиняються. Саме двері, адже за здавалося б монолітною кладкою, видніється темний провал тунелю.

Майстер іде вперед, а я залишаюся стояти біля стіни, ведучи пальцями по прожилках старовинного каміння. "Тут" – зупиняю я руку в тому місці, де її торкався майстер і повторюю кожен його рух. Випускаючи силу тонким потоком, веду рукою копіюючи контури уявного малюнка. Невелика спіраль усередині рівнобедреного трикутника насичується світлом, зникаючи всередині кам'яної кладки. Стіна йде хвилями, абсолютно безшумно відкриваючи прохід, і я з дивним почуттям та стривоженим серцем, що гулко б'ється в грудях, роблю крок вперед.

Чорні стіни, нерівні та мокрі від вологи. Попереду розповзаються тіні та відблиски від запаленого майстром вогника. Я ж, щоб не видати себе, продовжую ховатися у темряві, тримаючись правою рукою за стіну. Крок, і ще крок, я намагаюся не шуміти, ступаючи акуратно, буквально навшпиньки.

Дивна печера. Ні відгалужень, ні сталактитів. В деяких місцях поверхня стін наче оплавлена, і це змушує задуматися про штучне походження цього тунелю. А якщо його створили навмисне, то він кудись веде. Куди? Храм, схованка, стародавнє поховання чи щось на кшталт таємної військової бази?.. Продовжити цікавий ланцюжок припущень я не встигла, оскільки перехід завершився, доволі швидко даючи мені можливість перейти від голих теорій до практики.

Невеликий світлячок, викликаний некромантом, повільно піднявся до стелі, поступово збільшуючись та починаючи круговерть відблисків на сірих стінах. Жодних прикрас, що натякають на сакральність місця, немає. На вигляд – звичайна печера. Звідкись збоку гуде, завиває вітер, пробираючи до кісток холодом та жахом. Але майстер Азарат, на відміну від мене, знає, куди і навіщо він прийшов. Він іде, впевнено та швидко наближаючись до темного силуету скульптури в іншому кінці цієї дивної зали. Здалеку погано видно, що саме вона зображує, але я все ж таки змогла розгледіти, як майстер завмирає за крок від кам'яної статуї і кладе щось до підніжжя.

Це здається чимось особистим і важливим настільки, що я навіть починаю шкодувати, що вирішила йти за ним. Напевно, це місце щось для нього означає…

Можливо тому, щойно майстер робить крок у мій бік, я миттєво відступаю в невелику нішу, ховаючись у тінях тунелю. Стихають кроки, гасне світло, а мене наче магнітом тягне туди, до статуї. І я йду. Маленька зелена іскра не може висвітлити всю залу, але її достатньо, щоб дійти до невеликого постаменту, біля якого я завмираю вдивляючись у обличчя зображених невідомим скульптором фігур.