Розділ 24

„Коли вам здасться, що мета недосяжна,

не змінюйте ціль – змінюйте свій план дій.“

Конфуцій

Олексана

Ніч, зелений туман, маленьке смішне дівчисько сидить на колінах у батька, розмазуючи по щоках соплі та сльози, але при цьому уважно, немов велику таємницю, слухаючи кожне його слово.

– Доню, запам'ятай, люди бояться не тебе і навіть не твого дару. Вони бояться смерті, – батько перебирає моє волосся великою мозолистою рукою.

– Але ж я не робила нічого поганого! І тим паче нікого не збиралася вбивати.

– Їм достатньо і того, що це в твоїх силах. Магія це не лише дар, а й велика відповідальність.

– Так, так… Але чомусь ніхто не тікає від звичайного стихійного мага на інший кінець вулиці! То що тоді не так із нашим даром? Ми теж маги землі! Вони можуть вирощувати квіти, так і я теж можу.

– Вони використовують силу життя, а ти – смерті. Це зворотний бік нашого дару. Є різниця виростити квітку з цибулини або відтворити її з попелу. У нашому випадку це не початок нового, а лише відлуння минулого.

– Але це ж все одно добре! Ми зберігаємо пам'ять. Ми можемо допомагати!

– А можемо зруйнувати. Мертве ніколи не повертається до життя, але живе завжди стає мертвим. І саме цього люди бояться. Цього й того, що розкриються їхні таємниці. Мертві не брешуть. Ми ж одні з тих небагатьох, хто вміє слухати .

– Але ж... Тоді мене ніхто ніколи не полюбить? В мене ніколи не буде друзів?

– Все буде, люба. Буде, просто повір. Я зроблю все для цього.

***

Я прокидаюся ривком. Навіть голова трохи запаморочилася, коли так різко підскочила у ліжку, хапаючись руками за тканину, наче за останню надію. На плечах ніби досі відчуваються теплі батькові руки, але, тремтячими від емоцій долонями, я торкаюся лише важкого плаща, що пахне дощем і м'ятою.

Думками я все ще занурена в мрії-спогади. З моменту появи в Ерторані кошмари мені стали снитися все рідше, а ось такі сни все частіше… І так хочеться повірити, що, можливо, одного разу я згадаю все. Але поки я механічно гладжу м'яку тканину чужого плаща і поступово приходжу до тями, намагаючись згадати, як взагалі опинилася у своїй кімнаті, якщо була на практиці, яку до речі завалила…

У голові миготять кадри вчорашньої ночі: цвинтар, моя академічна невдача, Фера, макарена, монстри. Я згадала, як обплітала нитками тіла моторошних істот, що нападали на майстра Азарату... Як смикнула нитку, як заклинанням некромант випалив це кодло, перетворивши їх на купу попелу. Згадала, як зі щасливим сміхом скакала по галявині радіючи нашій перемозі. А потім… Потім усе, як у тумані.

Або ні. Дещо врізалося в пам'ять так, що й не вирвати. Посмішка. Тепла ніжна посмішка та мої руки біля куточків губ… Гарта!? Стоп, ну це точно маячня якась. Не може бути такого. Адже не може? Мабуть, просто виснажила джерело, от і зловила трохи дивних фантазій. Десь я читала про відкати при використанні комбінованих заклинань.

Пальці чіпляються за невеликий металевий знак причеплений до темної тканини. Символ академії всіх стихій – що і треба було довести. Напевно, мене приніс майстер Азарат. Навіть плащем укрив. Не такий він і бездушний, виявляється. Шкода тільки, ця хвилинна доброта навряд чи завадить йому мене відрахувати. Але хотілося б знати це не «імовірно» а максимально точно. Хтозна, як воно там могло скластися… Може зірки нарешті зійшлися і на мою користь. Та й взагалі, якщо весь час думати лише про погане, то воно стане ще гіршим.

– Шаа.

– Що мила? – зі стіни, насторожено поглядаючи на всі боки, виглянула білка.

– А ти не знаєш, як я тут опинилася?

– Пробач дитинко, але я тобі не відповім. Дам тільки пораду: "Тримайся від начальства подалі, а до кухні ближче", – з цими словами, дивна сьогодні, елементаль пірнула назад у стіну, а замість неї з кам'яної кладки вивалилася дерев'яна миска з пирогами.

– Дякую, – трохи спантеличено промовила я, але шлунок швидко нагадав, що тривоги тривогами, а обід за розкладом.

На ситий шлунок життя завжди здається трохи кращим. Ось і зараз крокуючи коридорами з плащем в руках і бажанням будь-що-будь знайти майстра Азарата я думала: «Адже зрештою все не так погано». Минуло трохи більше місяця, а я вже дізналася про долю своєї матері, і здобула таку необхідну мені впевненість у тому, що мене любили. Я була потрібна! І в мене є батько… Якщо він живий, він тут, у цьому світі, можливо, навіть зовсім поруч. Єдиний мінус у тому, що мої сни, як і спогади, досить каламутні, і при зустрічі я, швидше за все, просто не впізнаю його. Але все одно тепер хоч би є шанс! Я змогла відчути магію у собі! Хай лише вловити відлуння дивовижної сили, та хіба це мало? Хіба це не приголомшливо?!

Тому відрахували чи ні – це важливе питання, але спершу хочу переконатися, що з Ферамою все добре. Тому, не доходячи до головної будівлі, трохи корегую свій шлях у бік ангарів.

Погода похмура, з мокрого листя, яке, здається, наскрізь просякнуте вологою раз у раз зриваються великі холодні краплі. На калюжах від моїх кроків розходяться кола, вздовж доріжок повзуть повільні равлики і звиваються черви. Судячи з того, що людей навколо немає, схоже, їм єдиним подобається така погода. Але це навіть на краще: свідки мені не потрібні. Тому вкотре озирнувшись, я відчиняю двері і входжу до своєрідного магічного розплідника, при цьому ледве з кимось не зіткнувшись.