Розділ 22

"Май сміливість мати свою думку.

Май мудрість приховувати її."

Алан Рікман

Вітер посилюється, ніби підштовхуючи нас приймати рішення без зволікань. Хоча клекіт і дивні порикування-підвивання за спиною підганяють набагато ефективніше. Поява першого монстру (ось тут по-іншому сказати важко) хоч і була очікуваною, але все одно справила на нас враження. Величезна істота брудного сірого кольору з колючим, наче каштани, панциром і довгими, на вигляд незграбними, а на ділі доволі швидкими лапами, проломила зарості як гарматне ядро, ледь не збиваючи з ніг декого зі студентів. Мить, перекат убік і мій одногрупник вже наближається до огорожі цвинтаря, виграючи цей раунд на виживання. І в таких обставинах, як ніколи, хочеться бути не менш спритною.

Мені щастить, на мене тварюки не надто звертають увагу, і я біжу практично як на тренуваннях, бічним зором відзначаючи, що то за одним, то за іншим з моїх товаришів по забігу увиваються зловісні фігури усіх форм і розмірів. Радіти з того, що я поки не обзавелася «хвостом» часу немає, як і думати чому ці монстри взагалі з'явилися тут, чому зараз… До воріт залишається буквально кілька метрів, коли переді мною вискакує один з хлопців, що бігли поряд. Причина його поспіху проста – слідом за ним з темряви виринає облізлий, покритий кістяними наростами, вовк… І саме в його тушу я, не встигнувши зреагувати, врізаюсь.

Моя фортуна мабуть вичерпала свій добовий ліміт. Залишитися непоміченою, ледь не повиснувши на смердючому колючому боці монстру – завдання з величезною такою зірочкою, з розряду казкових фантазій. Тож, блиснувши криваво червоними очима, тварюка радісно вітає свою нову жертву – мене. Ось тільки я жертвою бути якось не хочу. Не даремно ж переглянула майже всі містичні серіали? Головні герої повинні вижити! Розмахнувшись, з усієї сили б'ю по ікластій морді лопатою і відскакую вбік. У монстра мінус один зуб, але якщо тварюка і помітила зміни у своєму образі, то явно не зраділа, з ще більшим ентузіазмом кидаючись на мене, збиваючи мене з ніг довгим гнучким хвостом.

Ухилившись від ворожих щелеп, що зімкнулися трохи вище мого плеча, намагаюся відкотитися вбік, але ще до того, як я встигаю зробити хоч щось, тварюка раптом різко і пронизливо завила, відскакуючи від мене. Здивовано підводжусь із землі. Це що ж її так налякало? Не я ж настільки страшна, що вона мене жерти передумала? Придивляюся до хрипко дихаючої істоти біля своїх ніг, і розумію: ні, не я… Це кинджал в очниці скелетного вовка страшний. Кинджал майстра Азарату!

Все це я усвідомлюю, роблячи останні кроки до захисного бар’єру. І лише опинившись у безпеці, здивовано обертаюся до вчителя, що залишився нас прикривати. Обертаюся до мага, якого тепер оточують усі тварюки разом...

Він мене врятував? Він мене врятував! І судячи з кульгавості, якої ще хвилину тому не було, рятував, ризикуючи собою...

– Треба йти! Хто знає, скільки він зможе їх стримувати. Він таки вже не у тій формі, що була років двадцять тому... – лунає позаду. – Якщо монстри нападуть одночасно, цей бар'єр не стане їм на заваді.

– Треба покликати на допомогу.

– Тут досі не працює зв'язок!

– Отже повертаємось до академії. І швидко!

Суперечки тривали, а я не могла зрозуміти, вони справді збираються його кинути? Може, він і не надто привітний, але треба визнати, що навіть до мене, він був завжди справедливий… Чи вони так бояться відрахування, у разі порушення наказу? Так мене у будь-якому разі відрахують…

– Олексано, – схоже колективні обговорення скінчилися, раз хтось вирішив посмикати мене за плащ, що й без того розходиться по швах, тримаючись лише на бруді та магії моєї надії певно.

–  Олексано, ми йдемо, – звучить невдоволено вже з іншого боку.

– Я залишаюся. Ідіть.

– Тут не можна лишатися!

– Я залишаюся, – повторюю, вперто скидаючи зі своїх плечей руки довгокосою .

– Ходімо Тара. Що взяти з бездари, – але я тільки посміхаюся на гостру фразу.

Зараз не до таких дрібниць. Важніше зрозуміти, чим я можу допомогти.

Монстри. Демони. Істоти аномалій... Але вони зовсім не схожі на фераму. Наче вона – витвір мистецтва, а це жалюгідна хоча й моторошна підробка. Проте, якщо мені не здалося… Чи може таке взагалі бути?.. Та монстри наче і не помічали мене зовсім, доки я не опинилася фактично на одному з них.

Наслідки це нашого спілкування з ферамою чи результат мого переміщення між світами, включаючи демонічний, не знаю… Але не перевірити, чи це справді так, не спробувати я вже не можу. Хай я не великий маг, за кілька тижнів їм не стати, але дещо можу.

Нормальні герої завжди йдуть в обхід, а я повертаюся назад. Такий от специфічний маршрут «обходу». Переступаю межу, за якою починається цвинтар – нуль реакції, тварюки насідають на майстра, не звертаючи на мене жодної уваги. Роблю ще крок– нічого. Я мов привид. Тільки не з тих, що ховаються зараз за плитами і боязко підглядають з-за дерев. Я схоже навпроти дуже активна, цілеспрямована і певно трохи безглузда примара.

Майстер Азарат явно не в найкращому становищі. Накульгуючи на одну ногу, він продовжує плести заклинання, періодично підпускаючи до себе невеликих монстрів, щоб в наступну мить відкинути їх за щит, однак уже з ранами від довгого, наповненого силою, кинджала. Та їх все одно забагато… Тиснуть скопом, з усіх боків, так що некроманту доводиться витрачати сили безупинно.