Розділ 21

„Немає більшої мудрості, ніж своєчасність.“

Френсіс Бекон

На все cвій час і своє місце… На цвинтарі цей вислів звучить трохи зловісно, але все ж залежить від нюансів. Солоний вітер несе з моря вечірню прохолоду та вогкість. Тихим шелестом сухого осіннього листя перегукуються дерева. А в їх тіні кам'яними доріжками слідом за майстром Азаратом бредуть схвильованим струмком шістнадцять студентів. Немов каченята за мамою качкою. Дуже похмурі та насторожені треба сказати "каченята".

Я звично плетуся в самому кінці, нітрохи не засмучуючись із цього приводу. На відміну від інших, я бачу великі плюси в тому, щоб вчитися на чужих помилках. А залік з практичної некромантії автоматично передбачає наявність і глобальність майбутніх проблем.

Побоюючись мабуть того, що ми з недосвідченості піднімемо весь цвинтар, майстер заздалегідь видав нам звичайнісінькі лопати, тепер уважно спостерігаючи, як ми дружно довбаємо промерзлу, покриту сріблястою кіркою інею, землю.

Особисто моя думка така: майстер з нас просто знущається. Але я все одно встромляю свою лопатку в землю біля непримітної купини. А через хвилин двадцять, коли всі вже змокли від поту і буквально задовбалися, трапилося те, чого я підсвідомо очікувала: майстер вийшов уперед і з байдужим поглядом і зухвалою усмішкою озвучив прописну істину.

– Що ж, на цьому, гадаю, достатньо. Сподіваюся, тепер нікому не доведеться пояснювати, чому найпростіші заклинання землі не порожній звук і можуть стати в нагоді навіть таким великим магам як ви. Можете використовувати магію. Мале коло пробудження. Починайте.

Полегшено видихнули одні студенти, розлючено лаялися інші, приречено дивилася на землю я. Ну добре ж довбали, могли б хоч до кінця ночі в землі поколупатися... Та беручи приклад з інших, я теж відкладаю лопату убік. Мелморт зручно лягає в руку, і я, майже звично повзаю по промерзлій землі, вимальовуючи символи. Коло, один символ, другий. Стародавні руни можна запам'ятати, а ось вимовити їх назви те ще завдання. На щастя, малювати їх можна і мовчки.

Виставивши перед собою праву руку, я склала разом середній і вказівний палець, спрямовуючи силу в бік малюнка. Перша маленька іскра зривається з пальців, вбираючись у темні лінії, що видніються на землі. Я все роблю правильно, все за інструкцією, але, час від часу подивляючись на сусідів, помічаю, що в одного руни сяють в десятки разів сильніше, у іншого біля ніг уже утворилася яма, а в худої скандалістки з-під землі навіть вилазить скелет.

Насиченими яскравими джгутами тягнеться від моїх одногрупників сила, поринаючи у джерела життя скелетів, що починають сяяти зеленими, створюючи навколо містичну атмосферу. І моя тонка ледве видима ниточка у порівнянні з цими потоками здається жалюгідною пародією на магію.

– Олексано, незалік, – кидає майстер здається навіть із внутрішнім задоволенням, проходячи повз, і я зло обриваю нитку, впиваючись у його спину очима.

Хочеться тупнути ніжкою та крикнути, що я все можу. Хочеться пустити вируючу силу нестримним потоком без жодних схем і заклинань. Тільки на одному моєму бажанні... Але я стримуюсь. Адже в такому разі виникне занадто багато запитань. Я може і нещодавно у цьому світі, але вже помітила, що емоціями підживлюються лише демонічні істоти. А мені зовсім не хочеться опинитися в клітці разом із ферамою.

Повільно видихнувши, я опускаю очі, упираючись поглядом у знайомі білі квіти, кутаюся в плащ, поли якого розкрилися від різкого руху… Що ж прикро, але очікувано – заспокоюю себе я. Треба тільки Феру забрати якимось чином, і можна збиратися в дорогу. Одяг залишу собі як компенсацію, поїду до столиці, навідаюсь до головного храму, архіву, ще кудись. Знайду батька. А якщо не знайду, діятиму за обстановкою…

Як, наприклад, зараз. Поки решта піднімає своїх скелетів, я вперто проріджую клумби, заробляючи собі на проживання та маленькі радощі. Думаю Хорт буде дуже радий нової партії сонної панночки.

П'ятнадцять хвилин за роботою пролітають непомітно і мені залишається тільки сидіти осторонь, спостерігаючи за суєтою навколо.

Холодно. Я підтягую комір светра майже до підборіддя і з задоволеною усмішкою ховаю квіти серед конспектів. "Подушка безпеки" готова, можна жити. Але спокій нам тільки сниться. У моєму випадку, швидше за все, ще й у кошмарах. Хоча їх і стало відчутно менше, відколи я опинилась у цьому світі…

Гордо скинувши підборіддя, шеренгою стоять мої одногрупники. Навпроти нерівною лінією, стоять тільки-но підняті скелети. Але я спостерігаю не за ними, а за хитрими зеленими сполохами, які раз у раз проскакують в очах нашого вчителя. Зараз точно буде якась підстава… Але яка? Посунувши ближче до себе лопату, я роблю обережний крок уперед, прислухаючись до хрипкого впевненого голосу майстра.

– Загалом непогано. Ускладнимо завдання, – він йде вздовж ряду, зміряючи учнів холодним поглядом. – Ви виснажені, магія на межі, а на вас напала демонічна істота. Ваші дії?

– Битися!

– Поставлю щит.

– Екстрений портальний амулет.

Сміливі та не дуже варіанти звучать з різних боків, і майстер вносить у план корективи.

– Амулет розряджений. Щит не помагає.

На деякий час галявина занурюється в тишу, але худий смаглявий хлопчина все-таки несміливо тягне руку вгору.