Розділ 20

„Звірі, живучи разом із нами, стають ручними,

а люди, спілкуючись один з одним, стають дикими.“

Геракліт Ефеський

Як проводять час між парами звичайні студенти? Хтось зубрить конспекти, хтось дуріє, влаштовує особисте життя, тренується. Я випробувала різні варіанти. Штудувала з Тихотом книги, намотувала кола в парку під підбадьорливі вигуки Ґули, раз-по-раз намагалася освоїти свою силу і заїдала невдачі пиріжками, які дбайливо приносила мені Шаа. Словом, робила все, що могла, але, ясна річ, цього мені було мало.

Саме тому в чудову місячну ніч я не дивилася десятий сон, а всоте збиралася порушити правила академії.

На своє виправдання можу сказати, що вони самі винні. Не треба було забирати в мене Кешу. Хіба можна бути справжньою некроманткою без власнопіднятого скелета у шафі?.. Я вважаю, що ніяк не можна! Завдяки Ґулі, загін для магічних істот я знайшла швидко. Ви можете сказати, що це просто дурість ризикувати, щоб врятувати якогось там скелета… Він навіть не живий, принаймні, не повною мірою. Однак вже завтра вночі у некромантів залік з профільних дисциплін. Практичний залік. І зауважу, приймати його буде майстер Азарат, який явно не плекає до мене теплих почуттів і вважає, що я просто займаю чуже місце. Імовірність того, що я отримаю цей залік – 50 на 50. Або отримаю, або ні. А от у разі невдачі, хотілося б опинитися у ворожому чужому світі в компанії хай і специфічного, та партнера, а не поодинці. Тим більше Кеша насправді довів, що готовий битися за мене до останнього… Ну чи вважайте, що я просто скучила за його шарудінням у шафі. Це не відміняє того факту, що під покровом ночі, під акомпанемент скриплячих петель і чийогось вию, я увійшла до темного, освітленого лише тьмяними блакитними ліхтарями ангару.

По обидва боки від широкого коридору розміщувалися кліті-загони. Десь із широкими прутами, десь із сітками, інколи навіть із магічним захистом. Першокурсників сюди водили тільки одного разу, але я запам’ятала, що чим далі йдеш, тим небезпечніше істоти тебе оточують.

У моєму розумінні Кеша цілком безпечний, у розумінні інших все може бути інакше... Тож я йду повз уже знайомих щурів, дивних хробаків розміром із собаку, маленьких літаючих вогняних метеликів. Деякі клітини порожні або здаються такими, біля них я затримуюся, сподіваючись, що вже знайшла ту саму, і я просто ще не помітила у темряві свого вірного помічника.

Час минав, я вже стала нервувати, почало здаватися, що за мною спостерігають тисячі очей. Хтозна як воно було насправді, але, коли двері з тихим шурхотом почали відсуватися і в щілину просунувся чоловічий чобіт, я недовго  вагаючись намацала ручку однієї з порожніх кліток.

Концентрація та яскрава емоція… А мені конче потрібно втекти з відкритого простору! Це достатньо яскраво? Магія, хелп, сос, бі-бі-ті бо-бі-ті бу, трах ти-бі-дох ти-бі-дох, сим-сим відкрийся, алохомора. Ну ж бо! Хоч щось...

Я стою в затемненому куточку і мене поки ще не видно, а от на обличчя нічного гостя з довгого вікна під самою стелею вже падає широкий промінь світла. Майстр Лімар Кірс. Цікаво, що він тут забув?.. Я взагалі-то не хотіла, щоб мене тут хтось бачив… Майстер Кірс тим паче, якщо згадати, що на першому ж його занятті я ледве не підірвала аудиторію. Здається, його, як щирого шанувальника науки, викладацька невдача зачепила досить боляче… Тож тікати треба, треба тікати!

Маленька ледве видима іскра злітає з моїх пальців, вбираючись у металеві прути решітки, і двері нарешті піддаються. Безшумною тінню, принаймні дуже намагаючись бути такою, я відступаю назад, прикриваючи за собою стулку, крок за кроком відходячи від дверей. Аж до того моменту поки не впираюся в стіну... У м'яку, пружну стіну, що дихає мені у шию!

Відчайдушно не бажаючи вірити фактам, які просто кричать на все горло про те, що з дверима я, схоже, не вгадала, я повільно, обернулася…

Що відчуває дресирувальник, заходячи в клітку до тигра? Які емоції вирують у душі тореадора, коли він стоїть навпроти розлюченого бика? Я стояла, не рухаючись, не відводячи погляду і навіть не моргаючи, щоб не розірвати контакту з вузькими хижими очима, в яких раз у раз спалахують яскраві зелені іскри. Ферама, так хлопець із департаменту магічної безпеки називав її. Дика демонічна істота, що проскочила через розлам простору. Напевно, якби вона зараз напала на мене, якби загарчала, або хоча б вишкірила ікла, я б, не роздумуючи, кинулася до дверей. Але вона наче вагалася, і, що ще дивніше, я чомусь теж. Я дивилася в її розумні сумні очі, і просто не могла піти. Вже не думала про те, чи мене почують, чи побачать. Я просто схотіла зрозуміти, чому дика демонічна істота, яка вважається нерозумною, тут і зараз, коли я в її повній владі, викликає в мене скоріше цікавість, ніж страх.

Ми синхронно схилили голову набік, придивляючись, роблячи крок уперед. Три вузькі хвости полум’ям висвітлюють складні візерунки на кам'яних плитах, обсипаючи їх маленькими іскрами, та ферама миттєво відводить їх убік. Щоб вони не зачепили мене?

– Гарна кіса… – тихо шепочу я м'яким голосом, виставляючи вперед руку з розкритою долонею. – Ферама. Дика, отже, вільна. Ти і я – ми однієї крові [4] .

Немов погоджуючись з моїми словами, ферама трохи подається вперед, підставляючи свою голову під мою руку, і я заворожена торкаюся пальцями її гладкої теплої шкіри. По кімнаті розноситься тихий гуркіт, що нагадує мурчання, ферама піднімає голову, і я буквально тону в сяйві її магічних очей.