Розділ 16

„Якщо в тебе немає дивакуватостей, ти дивний.“

Юрій Каплан

Цього разу йти до цвинтаря було веселіше. Кеша, як справжній джентльмен, тягнув сумку, пожвавлюючи мої монологи короткими малозрозумілими вставками. Щоб не гаяти часу, я вирішила поєднати корисне з ще кориснішим і тепер крокувала поперемінно то присідаючи, то стрибаючи, то роблячи випади та розвороти, сподіваючись таким нехитрим способом підвищити свої шанси здати майбутні нормативи.

– Дивна некромантка знову тут, – лунали в нічній тиші ледь чутні голоси.

– І стала ще дивнішою.

– І страшнішою.

– Що вона робить?

– Чого її так розкорячило?

– Може ритуал проводить якийсь?

– Без магії?

– Ні, вона таки ду-у-уже дивна.

– І не боїться нас.

– І не виганяє...

– І чує взагалі-то, – вставляю я свої п'ять копійок у цікаву розмову місцевих привидів, і вони миттєво замовкають, ховаючись хто куди. Минулого разу я їх лише відчувала, цього ж вони наважилися показатися. Але з проханнями поки що не чіпляються, і це вже добре. В крайньому випадку, тепер я зможу від них хоча б закритися щитом. Хоч чомусь навчилася.

Так, все... Це місце має підійти. Я зупиняюся на околиці лісу, на широкій плоскій галявині. Треба намалювати коло… Ех, рівне коло.

– Кеша, позич свою руку, будь ласка.

Скелет люб'язно простягає мені свою кінцівку. Вважатимемо, що це радіус, а отже якраз приблизно метр у підсумку і вийде – прикинула я в умі, і акуратно поклала кістяну руку на умовний «центр» галявини. Жестом показала Кеші, щоб він покрутив рукою. Плечова кістка уперлася в землю, роблячи оберт і залишаючи круглий слід.

– Дякую Кеша, ти просто незамінний помічник, – повернула я руку на місце і, опустившись на землю, дістала мелморт.

Невеликий інструмент, що нагадує клей-олівець, але з кам'яним стрижнем зручно ліг у руку і, налаштувавши два оберти, я почала наводити лінію кола, буквально вплавляючи її в суху тверду землю. Усередині кола, постійно звіряючись зі схемою, скопійованою з підручника, знайденого Тихотом спеціально для мене, повільно, скрупульозно вивіряючи кожну лінію, малюю п'ять стародавніх рун. "Життя" і "смерть", "батько" і "мати" розташувалися немов позначення на компасі, а ось у центрі був один головний символ, що нагадує стилізоване око – "знання".

У небі повний місяць, я ходжу по колу, тонким струменем висипаючи попіл, формуючи чотирикінцеву зірку, що поєднує символи. Підручник з родової магії стверджував, що цей ритуал дасть відповідь, чи живі мої батьки. А якщо живі, то допоможе налаштувати родовий зв'язок та знайти їх. І жодні храмовники, списки та інше не знадобляться. Сама їх знайду, без сторонньої допомоги.

Відклавши убік попіл, я дістаю ритуальний кинжал, роблячи невеликий надріз на руці та спостерігаючи за тим, як рубінова крапля падає на темний містичний символ. Лінії спалахують сріблястим кольором із червоними іскрами. Я полегшено видихаю: в ритуалі все так і описувалося. Тепер повинні почергово запалати дві з чотирьох рун, показуючи окремо кожного з батьків. Але натомість одразу три руни погасли разом, а руна матері навпроти спалахнула, і замість червоного та срібла, фіолетовим.

Щось не так, і я не знаю, що хапати першим: інструкцію, кинджал або вже Кешу та і самій теж бігти геть… А наступної миті нічну темряву наче блискавка прорізає яскравий спалах, і я, не утримавши рівноваги, падаю на коліна розтираючи очі. Не розуміючи, що відбувається, я вже піднімаю голову, намагаючись проморгатися, як раптом відчуваю на своєму волоссі чиєсь гаряче дихання. А Кеша не дихає! Мертві не дихають, а живих тут не було! Раніше…

Зір, остаточно повернувся, та я вже не впевнена чи треба радіти з цього приводу. Яскраво зелені очі невідомої тварі прямо навпроти мого обличчя змушують багато у чому засумніватися. Ошелешено розглядаючи один одного, ми завмерли на місці. Хижа морда, що нагадує котячу, неквапливо повела носом ніби принюхуючись.

Не їж мене кисуня. Я не смачна – так і хочеться сказати, але я мовчу, побоюючись пхати голову в пащу цій милій істоті. Поки вона обходить мене по колу, цілком можливо приміряючись до того, з якого боку у Саш-шличка більш апетитний шматочок можна урвати, я теж спостерігаю... За тим, як м'яко вона рухається, як підіймаються в такт шкіряні крила за її спиною, як гострі довгі кігті дряпають землю, а три хвости спалахують зеленим полум'ям у нічній темряві.

А мені чомусь так жити захотілося… Навіть хай і сиротою. Адже можна знайти друзів або навіть вийти заміж. Може мав рацію той храмовник, кожному знанню свій час. А мій ще не настав.

– Кеша, фас, – вигукую відчайдушно, за секунду до того, як морда крилатої кіси схиляється наді мною, і відкочуюсь убік. Не дарма ж тренувалася.

Скелет відважно стрибає на тварюку, даючи мені хвилину фори, і я користуюся способом (перевіреним багатьма поколіннями некромантів) – біжу. Біжу без розбору, перестрибуючи купини та невисокі надгробки, огинаючи скульптури та невідомо на що розраховуючи…

Знаєте, зараз я вже зовсім не проти шаблонного лицаря, який героїчно бився б за мене. Хусточки немає, але я б і рушником помахала, аби тільки хтось підказав, що робити в ситуації, коли за тобою женеться демонічна кішка, яку накульгуючи намагається наздогнати скелет. Та ще казочка виходить. Особливо коли на тихому, спокійному та безлюдному цвинтарі я з усього розмаху влітаю у якогось хлопця. Живого! Але, що набагато важливіше, із гарною реакцією.