Розділ 15

"Харизма – це лише спосіб соціальної адаптації."

Вероніка Степанова

Мімікруй, маскуйся під оточення, а нишком вже твори що душа забажає – саме за таким принципом я вирішила діяти, принаймні, до того моменту, як розберуся в ситуації і буду впевнена в тому, що я її контролюю. Зараз цим похвалитися складно, тож можна сказати, пливу за течією. І досить непогано поки що пливу. Ну в порівнянні… У житті взагалі все пізнається через порівняння. Ранок мій починається зі смачного ситного сніданку, і сонні очі після нього здаються вже не такими червоними та втомленими. Потім час занять, я слухаю про побудову магічних потоків, енергетичні поля, нам розповідають про значення кольорів енергії, про насиченість, контроль дару, вчать основам медитації. Останні мені подобаються найбільш, тому що на них я можу з чистою совістю додивитися ранкові сни.

Хорт (гном з лавки магічних інгредієнтів) заплатив мені за квіти чесно, тож навіть із вирахуванням вартості кинджала в мене залишилася пара срібних монет на чорний день. Він навіть розщедрився на лекцію про чудові властивості принесених мною квітів-накопичувачів, які були всім хороші за винятком маленького нюансу – використовувати їх могли виключно некроманти.

Ось тільки якщо до теорії я могла підготуватися заздалегідь, банально читаючи розділи наперед, то з практикою все складніше. Усі мої одногрупники з моменту пробудження дару готувалися до навчання та подальшої служби. Враховуючи, що від цих навичок та вміння швидко бігати, залежать наші життя, я теж тренуюся на межі можливостей, але виглядає це поки жалюгідною пародією. Як і мої спроби використати магію загалом. Там, де в інших виходить сфера, у мене з пальців зривається маленька іскра. І то не завжди…

Одногрупники дивляться на мене з подивом і краплею зневаги, певно не розуміючи, що я тут забула. Куратор, до речі, той самий маг, з яким я зіткнулася в бібліотеці, кожну мою невдачу супроводжує виразним поглядом, в якому так і читається: "тобі тут не місце". Напевно, єдиний, хто щиро радів кожній моїй невдачі це Торес Ді Стевол, маг-погодник, завдяки якому я познайомилася з Тихотом, все ніяк не міг вибачити мені своєї ганьби…

Мене ж більше турбує думка, чи все я роблю правильно... Вся ця тотальна концентрація, відмова від емоцій, яку від мене вимагають… Я слухняно виконую рекомендації, а ось моя сила… Таке почуття, що вона принципово не хоче йти на контакт, не бажаючи підкорятися дурним правилам. Я відчуваю, як вона вирує в мені, бажаючи свободи, руху, як її бісять рамки, в які я намагаюся загнати її на заняттях. І насправді, саме тому я потай не дуже й наполягаю. І вона ніби мені за це вдячна.

Я теж дуже вдячна… Елементалям. Не будучи людьми, вони єдині поставилися до мене по-людськи. А сьогодні подарували мені головне – надію знайти родину. Розбираючи з Тихотом старі сувої, я натрапила на ритуал пошуку рідної крові. Декілька рун, накреслених по колу, мали дати відповідь на головне питання мого життя. Єдине, що мене зупиняло, це відсутність на небі місяця та побоювання того, що без накопичувача у мене може не вистачити енергії. Але й це жодною мірою не змогло зменшити мою радість. Адже я знаю ідеальне місце! Тихе та безлюдне...

Паркові доріжки променями тягнуться від воріт у всіх напрямках, наче складне павутиння. Одні ведуть до академії, інші до тренувальних полігонів, а деякі просто губляться в чагарниках парку. Хоча судячи з різноманітності рослин, що там можна побачити – це теж своєрідний полігон. А так пасторальна картина: пташки співають, листя веселого райдужного забарвлення створює яскраві різнокольорові тіні. Немов я пробралася всередину того самого калейдоскопа, за який у дитинстві мені доводилося битися. Був би фотопорат, зробила б цю алейку фотозоною і озолотилася б без жодних цвинтарів. Хоча і в них є певна краса. Срібні монети, що лежать у шафі під охороною Кеші, не дадуть мені збрехати. Але мрії, в яких до мене вишиковується черга із закоханих пар, які мріють про романтичну фотосесію, обірвалися різко, швидко та з наслідками. Один крок, малесенький крок, і над головою грюкає грім, прицільно посилаючи на мене зливу буквально як із відра. І враховуючи, що злива залишається виключно наді мною, я не перебільшую.

– Кому жити набридло? – різко зупинившись, я крутнулася на п'ятах, роблячи крок убік, але міні-хмара, блиснувши блискавкою, змістилася за мною.

Сподіваюся, цьому недоумку вистачить розуму не підсмажити мене блискавкою, але й спускати це без помсти... Він просто зі мною ще не знайомий.

– Такій бездарі, як ти, тут не місце, – каже недобитий ловелас, який вже одного разу постраждав від мого коронного удару, поки я намагаюся відшукати власну магію. – Некромантія брудна магія. Але такій як ти навіть вона не під силу. Ти ганьбиш академію, – я починаю відчувати тепле сонечко трохи правіше за серце і подумки купаюся в його променях.

Черпаю краплю сили, з насолодою відчуваючи, як по м'язах проходить тепла хвиля, і помічаю, як погляд у хлопця змінюється і в ньому з'являється напруга. Він поки не розуміє, що саме я роблю. Я і сама не розумію, просто опускаю руку долонею вниз і відправляю в землю маленьку зелену з чорними проблисками іскру.

Нічого не відбувається, дощ продовжує лити, я продовжую стояти без руху у, мокрій від безперервних потоків води, формі. Під ногами калюжа, волосся мокрими спіралями падає на обличчя. Торес посміхається, заявляючи: «Що й треба було довести».

Ну гаразд, а тепер мій вихід!

– Знаєш, що відбувається, коли починається дощ? – промовляю ледве чутно, але хлопець замовкає. Я ж відчуваю, як там, під землею розповзається і спалахує чорними іскорками моя магія. – Виповзають черв'яки, – кажу я, змахнувши рукою.