Розділ 13

"Я вірю, що світ можна зробити краще. Але не поодинці."

Франц Вертфоллен

Гарт Ар Аліус

Вечірні сутінки опустилися на місто, у вікнах будинків все частіше запалювалися вогні, на вулицях все рідше можна було зустріти випадкових перехожих або мобілі, що з тихим ледве чутним гулом їдуть повз. Але були місця, в яких життя вирувало незалежно від часу доби, і міська лікарня була одним із них.

У жовтих віконних рамах, безупинно з’являються силуети сестер, які вічно кудись поспішають, у невеликому сквері прогулються пацієнти, захоплено обговорюючи останні новини. Найчастіше ці дискусії велися від нудьги, за другим і третім колом, обростаючи деталями та все більше незвичайними та жахливими подробицями. Як і будь-які чутки, зростали ці подробиці в геометричній прогресії, та так, що плітка, розказана сьогодні була мало схожа на себе вчорашню. Що породжувало ще більше суперечок, адже ніхто вже не пам'ятав початковий варіант, і кожен вважав себе правим. Але ж так цікавіше...

Захоплені розмовою, сперечальники не помітили постать, що постала з темряви та завмерла буквально за кілька метрів від них.

– А ночами вони ходять на цвинтар і проводять свої моторошні ритуали – шепотів хтось зловісним голосом.

– Ну, якщо на цвинтарі, то чому на Стасю в місті напали? Може, то й не некромант був зовсім.

– Так, я тобі говорю, некромант! Слухай краще! Вітер піднявся холодний, наче смерть сама, півкварталу розніс у тріски. Туман на оселі опустився чорний...

– Як душа моєї тещі, – хмикнув хтось.

– Не перебивай, – гаркнули на коментатора хором одразу кілька, захоплених розповіддю, слухачів.

– Так от туман чорний, як сама ніч, блискавки в ньому сяють, аж волосся дибки встає. Я в арку зазираю, а там Стася наша лежить, як нежива, – оповідач замовк, роблячи виразну паузу.

– І що? Ну? Що далі?

– А далі я тільки крок зробив, треба ж дівку виручати, а некромант як обернеться, як очима своїми зеленими зиркне, руками змахнув і... – мужик потягнувся рукою до голови, показуючи на шрам, багатозначно поглядаючи на інших. – Ну а поки він на мене відволікся, вартові його і пов'язали.

– Бреши більше. Всі знають, що ти голову розтяв, коли з балкона стрибав, від чоловіка своєї пасії тікаючи.

– Герой!.. – зареготав хтось, і сперечальники з новою силою почали з'ясовувати, хто ж правий, навіть не підозрюючи, що предмет їхнього обговорення, той самий некромант, стоїть за кілька кроків, з усмішкою слухаючи варіації власних пригод.

Розуміючи, що нічого нового не почує, Гарт залишив сперечальників і далі з'ясовувати істину та, непомітно відступивши вбік, вийшов на вузьку доріжку, що веде до бокового входу до лікарні. Амулет міністерства магічної безпеки, як ключ від усіх дверей, миттю став відповіддю на усі питання щодо його повноважень і молоденька сестричка, пострілюючи очима, на загадкового мага провела Гарта в невелику одиночну палату в дальньому корпусі.

Стражник на вході, побачивши амулет, шанобливо відійшов убік від дверей, пропускаючи некроманта, з повагою і побоюванням спостерігаючи, як за темною фігурою зачиняються двері.

Обстановка палати була типовою: світлі стіни, прості однотипні меблі, виготовлені з зеленого дерева зростаючого на околицях міста. Місячного світла, що падає з невеликого вікна, було недостатньо, щоб освітлити кімнату, тому на тумбочці горів також магічний світильник, висвітлюючи злякане обличчя молодої неприродно блідої дівчини. Побачивши відвідувача, вона різко підтягнула ноги, відкладаючи недочитаний роман убік і уважно стежачи за кожним кроком незнайомця.

– Добрий вечір, Стасю. Моє ім'я Гарт Аліус (він навмисне, як робив не раз, пропустив шляхетну приставку, не бажаючи налякати дівчину ще більше). Я співробітник служби магічної безпеки і маю поставити тобі кілька запитань. Ти не проти, якщо я присяду?

Гарт намагався говорити м'яко і привітно, але мабуть позначився недолік практики – дівчина тільки напружено смикнула плечем, зляканими очима спостерігаючи за магом і питаючи:

– Ви прийшли запитати про НЬОГО? Думаєте, він повернеться за мною?

– Стасю, за дверима стоїть вартовий, ви в повній безпеці. Мені просто треба дізнатися, що вам відомо про Алара Лімакса.

– Алара? Нічого... ВІН представився іншим ім'ям, – дівчина трохи заспокоїлася і поринула у спогади, дивлячись перед собою порожнім поглядом. – Такий ввічливий, красивий. Ми випадково зіткнулися на пристані. Лео, тобто Алар, тільки приїхав і шукав ночівлю. Він не хотів брати кімнату в готелі, казав, що в них немає життя, затишку. Здавався таким милим, радував мене. У нас із бабусею є кімната, яку ми іноді здаємо. А мені так не хотілося з ним розлучатися… Я запросила його до нас, – дівчина замовкла і затремтіла, наче від холодного вітру, але вікно було зачинене.

– Що було далі?

– Того вечора він прийшов до мене з величезним букетом троянд. Червоних троянд. Покликав на прогулянку нічним містом, дивитись на зірки, а я дивилася тільки на нього, на його золотисте волосся, очі, сірі, як вечірній туман. Я подумала це так романтично. Як у казці. Навіть думки не прийшло, відмовитись. Вбиралася, готувалася, а, виявилося, йшла на побачення зі смертю.