Розділ 12

„Все можна пережити, якщо підібрати потрібну пісню.“

Курт Кобейн

«Дороги іншої не треба,

Чекають зомбі у ночі,

Примари виглядають тебе…

Хіба ж ти можеш не прийти…» – наспівую я в тиші нічного лісу, акуратно ступаючи по вузькій стежці і задумливо розглядаючи дерева навкруги.

Творча імпровізація, між іншим, а оцінити нема кому, і я не знаю радіти з цього приводу чи засмучуватися. Поскрипують гілки, стелиться по землі сріблястий туман, осідаючи на кронах та травах маленькими краплинками, що холодять шкіру та розмивають відстань, надаючи силуетам химерних форм. Шурхотіння моїх кроків лунає, здається, на всю округу, а голос, оповитий нічною темрявою, доповнює містичну трохи абсурдну картину.

«Одна у лісі в темну ніч

Хтось виє в чаші край узбіч,

Не знаю хто, та схоже я тут не сама

А раптом привид чи скелет?

Мені б сюди бронежилет

На день, на мить хоча б, і краще задарма…»

Ще трохи і вигадаю справжнісінький гімн некромантів. Все не так страшно плестись по темному лісу та ще й вгору. Ну а репертуар, тут вибачте, нічого іншого на думку не спадає… Однак варто деревам розступитися, я замовкаю, приголомшена картиною, що відкрилася переді мною.

Місячне сяйво висвітлює невеликий пагорб і витончені скульптури у вигляді різних істот на надгробках, що виглядають, наче застиглі в часі фігури. Такий собі сад медузи Горгони, що справляє трохи моторошне враження, лякаючи, захоплюючи та зачаровуючи одночасно. З висоти відкривається дивовижний вид: ліс, що живе своїм таємним, не для кожного помітним, життям, яри, котрі наче чаші збирають туман з усієї округи. Яскраві вогники, що спалахують за темною стрічкою кам'яної стіни Шалтара та тонкі відблиски місячного світла на морських хвилях.

На годиннику майже дванадцята, тіні стають коротшими, і темнішими. Я блукаю між могилами, розглядаючи виконані з вражаючою майстерністю скульптури, біля підніжжя яких тут і там колишуться на вітру маленькі витончені білі бутони. З кожною секундою, що наближає місяць до заповітної точки, їх серцевини все частіше спалахують м'яким теплим світлом. І, мабуть, за час мого, поки що недовго, перебування в цьому світі, ніщо не здавалося мені настільки чарівним, ніби зійшло зі сторінок старих казок, як ці сяючі в місячному світлі квіти.

Раз ромашка, два ромашка, три... – посміхаючись промовляю я, поглядаючи на магічні квіти. Головне, щоб зараз із-під землі не виповз зомбі із фразою «А я четверту зірвав». Хоча обстановка навколо настільки спокійна, ось точно вірне слово, що я швидко забуваю про свої страхи. Сиджу, жую пиріжки, слухаю цвіркунів і дивний клекіт невідомих птахів, що виводять симфонії десь неподалік. Стрілки годинника відраховують секунди, і я навіть з деяким жалем дістаю з кошика кинджал. Шкода зрізати таку красу, але бог дає день, а чорт роботу. І на все про все я маю п'ятнадцять хвилин.

Акуратно перехопивши ніж, притримую сяючі суцвіття, приміряючись, як краще їх зрізати, і не відразу помічаю, як від бутонів по руках розходяться хвилі світла. Маленькі іскри збираються на долонях, починаючи швидко вбиратися під шкіру, і я з жахом підскакую на ноги, намагаюся їх струсити.

– Ні! Куди?! Ану геть, ГЕТЬ, я сказала! – кричу я, розмахуючи руками.

Не з першої спроби, але іскри все ж таки падають на землю, миттєво зникаючи під розсипом дрібного каміння, і я зітхаю з полегшенням рівно до того моменту, як це каміння починає ворушитися. Земля під ногами починає тремтіти, і мені ледве вдається утримати рівновагу, а з-під каменю, тим часом, з'являється біла кістка…

Може мені здалося, ну яка там кістка? І ще одна, і ще. Ні, це безумовно фаланги. І рука, точніше те, що від неї залишилося і… череп із бляклими провалами замість очей.

Чорт! Я ж нічого не робила навіть, як так?! Ну, майже нічого, але це вийшло випадково. Ми всі помремо! – проривається панічний внутрішній голос. І синхронно з ним з моїх рук зривається куля світла, потрапляючи прямісінько в скелет, що вже наполовину вибрався з-під землі.

Ще не до кінця усвідомлюючи, що з моїх рук… На хвилиночку з рук!.. Вилетіла буквально шарова блискавка… Я вже з величезним інтересом починаю розглядати скелет, ще наївно сподіваючись, що це світло його хоча б налякає. Але його очі, точніше місце, де вони повинні були бути, починають сяяти тільки яскравіше, а кістки продовжують ворушитися, хутко складаючись у повноцінного такого повнокомплектного скелетона ще швидше.

Напевно, треба цілитися в голову… Зажмурившись, виставляю руки вперед, намагаючись повторити все з точністю до дрібниць, аби тільки спрацювало. Даю ще один залп і з розчаруванням розумію, що, здається, ця штука жере мою магію як делікатес.

Що проти такої тварі може зробити короткий ритуальний ножик, окрім як застрягти між ребер я не уявляю, тому підхоплюю з землі невелику, але на вигляд міцну палицю. Живою не дамся! Я некромантка, зрештою, за місцевими чутками найстрашніший звір у цьому світі. І пожирати ані мене, ані мою силу ну ніяк не можна. Шкода, що пиріг вже з'їла, раптом би як із парканчиком спрацювало…

Між тим, скелет, трохи похитуючись, випростався на весь зріст і став навпроти мене, не рухаючись, наче чекаючи чогось. Минула хвилина, стоїть він, стою я. А мені, між іншим, ще квіти збирати. Договір таки. Нахиляю голову, розглядаючи це диво-дивне. Нічого такий, чистенький, здається, навіть не агресивний. Не за каноном, але якщо не кинувся виколупувати мої мізки в першу секунду, є шанс домовитися, напевно... Принаймні дуже хочеться в це вірити. Почуваюся космонавтом, що зустрівся з інопланетянином. Хоча у певному сенсі це так і є.