Розділ 11

„Гарний початок не дрібниця, хоч і починається з дрібниці.“

Сократ

Є щось особливе в тому, щоб повертатись додому. Навіть якщо цей дім тимчасовий, а щоб увійти в нього треба продиратися через кущі до глухої стіни, розмовляти з кам'яною кладкою і сподіватися, що вона все ще мріє про льодяники в яскравій обгортці, які на щастя завалялися під підкладкою сумки. Іншої заміни карамелі я не вигадала, хоча на крайній випадок для хабарів були приховані ще жуйки. Треба ж мені якось вибиратися на цвинтар вночі.

– Гей! Це я прийшла, льодяники принесла.

Один з каменів трохи піднявся, але не зрушив з місця, і я вирішила підкріпити слова дією, дістаючи з сумки цукерки.

– Смачні. З полуницею, апельсином. Закордонні, між іншим. Такі ніде не дістати, – зазирнув я.

– А з вишнею є? – камінь на кладці поплив, немов розплавлений віск, збираючись у форму голови горгульї, що миттєво з цікавістю нахиляється вперед.

– Є.

– Давай, – тепер зі стіни показалася ще й кам'яна лапа.

– Ото ні, спочатку впусти.

– Ти що, не віриш мені!?

– Чому ж? Вірю. Але тут колючі кущі, мені з боку академії більше сподобалися.

– Правда? Ніколи не помічала... Зараз, – голова пірнула в стіну не інакше як перевіряти ступінь колючості місцевої флори, але каміння все ж таки розсунулося, і я прошмигнула слідом.

– Слухай, а тут і справді не такі колючі… – горгулья прискіпливо розглядала найближчу до себе гілку, але вже через секунду втратила до неї інтерес, – Де там мої цукерочки закордонні?

– От, – я простягла ласощі, дякуючи так за допомогу, і щаслива мордочка елементалі, що миттєво набила щоки цукерками стала мені нагородою. – Мене звуть Олексана. А тебе?

– Як-ф-хе сма-а-ачно, – ковтаючи цукерки разом зі словами, профирчала кам'яна голова, примружуючи очі від задоволення. – Гула, охоронна елементаль. А в тебе ще є?

– Не зовсім цукерки, але є.

– А мені даси? – вона ніби кішка, ледь не мурчачи, висунулася вперед підставляючи маленькі ріжки мені під руку.

– Навіть не знаю… Мені сьогодні вночі треба за стіну вийти. От якби ти могла, наприклад, провести мене, по тунелю якомусь потайному. Але елементалі, певно, так не можуть? – запитую я перебільшено сумним тоном, погладжуючи камінь і потай спостерігаючи, як спалахують у Ґули очі.

– Та щоб ти знала, я можу вирити тунель хоч до лісу! – гордо підняла голову Гула, відразу задумливо додаючи – Але навіщо, якщо і так все перекопано. Уздовж і впоперек.

– Що й до цвинтаря є тунель? Того, що на північно-східній околиці.

– А ти думаєш, некроманти на практику строєм по вулицям ходять? Та місцеві тоді б заїками стали, сивими та кульгавими.

– А кульгавими чому?

– Бігають погано, та й зомбяків лякаються сильно.

– А некроманти, отже, не лякаються?

– Некроманти звичні. Та й бігають добре, ті, хто залишаються у живих.

– Зрозуміло. Тоді пропоную договір?

– Договір? Зі мною?

– Так, чому ні?

– Я служу ректору Шалтарської академії всіх стихій і виконую лише його накази. Я охороняю академію, – гордо підняла ніс елементаль.

– Добре. Охороняєш від кого?

– Від ворогів, звісно!

– Я ворог?

– Ні. Ти хороша.

– Дякую, ти теж прекрасна. Але я це до чого. Якщо я хороша і не ворог, то можна мене випускати і запускати не через ворота, а от так. На благо академії, звісно.

– На благо?

– Можу клятву навіть дати. Я сьогодні уклала договір з торговцем, що принесу йому квіти, рідкісний інгредієнт для практичних занять. А якщо ти мене не випустиш, виходить навчальний процес буде зірваний… Уявляєш який жах?

– Жахливий жах! Але ж на благо академії ти все одно принесеш мені цукерок?

– Обов'язково, повинні ж у нас дівчат бути у житті маленькі радощі.

Кажуть, менше народу – більше кисню. У годину пік у громадському транспорті ця фраза набуває особливого сенсу... Але спостерігаючи за студентами, що тут і там прогулюються в парку, розуміючи, що на мене ніхто не звертає уваги, я із задоволенням відкрила для себе нову, безсумнівно, приємну істину: “Більше народу, більше шансів залишитися непоміченою”. Можна йти і повертатися, коли зручно, моя відсутність серед такого натовпу навряд чи приверне увагу.

Через змішані графіки та потребу магів добре (а отже багато і часто) харчуватися, їдальня відкрита цілодобово. Навіть уночі працює окрема стійка роздачі. Страви стоять в спеціальних шафах з накладеним заклинанням для їх зберігання, і це просто мрія, що втілилася у реальність. Та тільки заради такого бонусу вже хочеться тут затриматись. Не треба щодня ламати голову над тим, що приготувати, тягнути сумки з магазину, чекати поки закипить чайник або засмучуватися через те, що холодильник розморозився або взагалі у ньому вже миша повісилася.