Розділ 10

Не той великий, хто ніколи не падав, а той – хто падав і встав!

Конфуцій

Олексана

Місто мені сподобалося. Хіба могло бути інакше: чисті вулиці, немов іграшкові будинки, прикрашені розписами та мозаїками. Усе це нагадувало казкову картину, на яку невідомий художник не пошкодував фарб.

Свою чорну мантію я запхала в сумку, ще тільки вивалившись у зарості, і тепер, можна сказати, була звичайнісінькою непримітною мишею сірого кольору. Сіра спідниця, сіра блузка. Бляклість, хоч і практичність академічної форми, компенсувалася яскравими мантіями з характерними кожному напрямку магії кольором. Але некроманти зі своєю похмурістю виділились і тут. Підозрюю, що якщо я протримаюся в академії довше ніж перший місяць, то з такою “різноманітною” гамою гардеробу, з часом стану нудьгувати навіть за ненависним рожевим. От би це було найбільшою моєю проблемою…

У звичайній ситуації я, напевно, насамперед завернула б до галасливої ринкової площі і пройшлася магазинами. Але коли на «шопінг» у кишені немає грошей, а на «зирінг» (дивитися, але не купувати) немає часу, доводиться дослухатися до голосу розуму. І варіант сходити до храму та спробувати з'ясувати хоч щось про своє минуле здається більш логічним. Саме тому, звіряючись зі схемою і, з цікавістю поглядаючи на всі боки, вихоплюючи з натовпу уривки розмов, я повільно, але впевнено наближаюся до своєї мети.

Я ще не відмовилася від мрії згадати вісім років свого життя, що розтанули в кошмарах, і вже якщо в цей світ мене перенесла мітка місцевого храму, то й відповіді мають бути там же. Приблизно з такими думками я пройшла між високими стулками білокам'яної будівлі, що розкрилися при моєму наближенні. Легкі, хоч і явно кимось ношені черевики, які дісталися мені разом із формою, дзвінким стукотом підборів відбивають кожен мій крок. Мені здавалося, що в храмі мають бути люди, тут же нема нікого. Неробочий день?.. Боги поїхали у відпустку? Хоча ні, стоп. Тут же стихії... Не сходиться.

Я йшла далі гладкою без будь-яких стиків підлоги, вперед, туди, де з круглої дірки в куполі [3] до центру зали опускався рівний широкий промінь світла. Цікаве стильове рішення у них... Зате якщо мені не сподобаються місцеві службовці я завжди зможу сказати, що у них протікає "дах" і піти, радіючи такому каламбуру.

І все ж таки дивно, що тут нікого немає…

– Ау-у-у?

– Ау-ау-ау… – лунає здається, аж до неба.

А у відповідь тиша… Ну й добре, не дуже й хотілося. Я вже думала розвернутися назад, коли погляд зачепився за знайомі постаменти.

В’юн привітно підняв стеблину від застиглого в повітрі каменю і потягнувся до мене. А я… Я просто не змогла пройти повз. Зрештою, до нього в мене теж є питання.

– Ну, привіт малий, – потяглася до нього, рукою торкаючись м'яких стеблинок, що ластиться до рук.

В'юн ж, здається, тільки цього й чекав, миттєво розповзаючись навколо мене, розростаючись пелюстками, чомусь розцвітаючи темно червоними квітами. Не минуло й кількох хвилин, як я знову перетворилася на своєрідний кущ, і цього разу просто прокинутися не вдасться, палити власну стихію не надто розумна річ, це я теж вже перевіряла… Та й не хочеться. Є в усьому цьому щось таке рідне.

– Якщо тобі потрібна відповідь, запитай, – раптом прозвучало позаду приємним чоловічим баритоном.

Трохи посунувши листя з очей, я разом з в’юном, що так і висів на мені, обернулася і зустрілася поглядом з сивим старим. По його білій мантії тяглася золотиста вишивка, складаючись у хитромудрі візерунки. Одухотворений загадковий вигляд, старий явно тут на своєму місці, а от я… Я прийшла поставити запитання, чи не однаково, хто і як виглядає…

– Я хочу зрозуміти, хто я і чому опинилася тут, – постаралася зайняти максимально впевнену позу, хоча, будучи в коконі з листя, зробити це не так просто.

– Ти знаєш хто ти, але для того, щоб прийняти це знання, ти маєш стати сильнішою.

– Ритуал показав, що в мене лише одне коло сили, а далі межа. Куди вже сильніше... – Невесело усміхнулася я, але старий у відповідь лише хитає головою.

– Ритуали помиляються, стихія ні, – промовляє старий, багатозначно дивлячись на в’юн, що обплітає мою шию тонкими вусиками.

Не душить – вже добре. Тільки навіщо ж розмовляти загадками…

– Що це означає? Справа в тому, що я не пам'ятаю свого імені, але мітка з’явилася, а отже, я маю бути в якихось списках, так? Я просто хочу знайти свою сім'ю, своє місце.

– Ти на своєму місці, але не варто квапити час. Знання, що прийшло невчасно, може бути небезпечним. Іди. Хай прибудуть із тобою стихії.

Старий змахнув рукою, і в'юн миттєво зменшився у розмірах, підштовхуючи мене до виходу. Подивилася, як з тихим шурхотом за мною закриваються двері храму і, не втримавшись, скопіювала інтонації старого.

– Іди. Хай прибудуть з тобою стихії, – пролунав на порожній вулиці мій просочений єхидством голос.

Класна порада! Краще б довідкову якусь дали, чесне слово. Ну, от яка біда від того, що я дізнаюся, хто я така? А він дивиться, і видно, що щось знає! Але дивиться і мовчить – ось що найбільше дратує!

Сильнішою треба стати? Ні інструкції, ні ресурсів… Наскільки сильніше? Як швидко? Навіщо, зрештою? Але ні, це було б надто просто.