Розділ 8

«Найгірша самотність — це залишитися серед тих, хто тебе не розуміє.»

Джалаледдін Румі

– Хто-о-о порушив мій спокій? – лунко відбивається від кам'яних стін зловісний голос і губиться в нагромадженні книжкових полиць.

– Ну… Я, – бурмочу у відповідь, розглядаючи здивований вираз обличчя напівпрозорого духу, який саме пролетів крізь найближчий стелаж.

– А чого ти не верещиш?

– Повинна була?

– Ти не схожа на некроманта, – задумливо кружляє навколо мене примарний силует. – Поки рота не відкриваєш. То чому ти мене не боїшся?

Останнє він каже чи то скривджено, чи то просто засмучено, і я навіть спантеличилася. Йому що розваг не вистачає? Так це я завжди, це я вмію.

– А дуже треба? – запитую я, і він завмирає, ніби не розуміючи питання. Подумки потираючи руки, вирішую уточнити. – Ні ну просто, якщо дуже сильно потрібно, можемо все переграти. Зайду і як злякаюся, не пошкодуєш.

– Знаєш, а давай! Це буде цікаво, такого в мене ще не було!

Ми змовницьки переглянулися, і я рішуче вийшла за двері. Все ж таки в чомусь елементалі зовсім як діти. Тому заходжу назад, вже включивши всі свої акторські здібності, з побоюванням оглядаючись на всі боки і невпевнено завмираючи при кожному гучному звуку.

– Хто порушив мій спокій! – помчав на мене привид.

– А-а-а! – як і годиться пристойній дівчині, заверещала я, тікаючи за стелажі.

– Хто насмілився проникнути в храм знань?! – лунає позаду завивання.

– Ні-і-і, не їж мене, чудовисько!

Схоже, бути аніматором у моєму випадку не робота, а покликання, доля. Світ інший, суть не змінюється.

– З’їм, з’їм... А як же я тебе з'їм га?.. – звучить позаду спантеличено, поки я не дивлячись мчу вперед, уже навіть не стримуючи сміху.

Так само, не дивлячись, я і врізаюсь у невдаху-читача, який був мабуть не в курсі, що у нас тут позаплановий забіг.

– Що тут відбувається? – звучить над моєю головою строгий чоловічий голос.

Упс, це здається не він невдаха, а я. І взагалі, невже у них інших питань немає? Чи воно десь у методичці прописано? Буквально нещодавно майстер Талл те саме питав!

– Перевірка шляхів для екстреної евакуації на випадок непередбачених ситуацій… – чи то відповідаю, чи то запитую я. Сама не до кінця впевнена в тому, що за маячню несу. Але тут головне не губитися, і, швидко взявши себе в руки, я вперто скидаю підборіддя, розглядаючи свого несподіваного співрозмовника.

Треба ж мені було врізатися в майстра некромантії, а судячи з чорної мантії, це саме він і є... На вигляд років п'ятдесят, непримітне обличчя, з тонкими зморшками, бляклі сірі очі, подекуди вкрите сивиною чорне волосся. А ось погляд гострий, чіпкий, хижий… Мені навіть трохи ніяково від цього стає, але тут, як завжди, зі мною буває, замість того, щоб відступити, я тільки сильніше розправила плечі, принципово не відводячи очей.

– Ім'я, курс?

– Олексана Чорна, перший курс, – відповідаю, не бачачи сенсу брехати, так чи інакше правда все одно розкриється, та й нічого такого я не зробила. Поки що…

Маг на це тільки, кивнув, обходячи мене і не оглядаючись, швидко зник за поворотом, а от я нарешті змогла видихнути, та обертаюся до свого нинішнього і, вочевидь, майбутнього спільника.

– Гей, дух, ти, що не міг мене погнати в інший бік? Що за забава?

– Та годі тобі, адже ж так навіть цікавіше вийшло. Ти бачила, який зануда? Кремінь, нічим його не проб'єш.

– Кремінь. А от за тобою боржок!

– Хм, можливо, я подумаю... А що мені за це буде?

– Ну, наприклад, я могла б приходити до тебе щодня, припустимо, протягом тижня і допомагати. Зі мною не буває нудно, можеш бути впевненим. А ти даси відповіді на мої запитання. Іде?

– Ну що ж, згоден… – махнув він рукою, намагаючись приховати сяючі у захваті очі. – А все-таки нам вдалося на мить розгойдати цього каменюку-некроманта, як вони ще тільки не вимерли із таким вузьким емоційним діапазоном…

– Ось із цього давай і почнемо. Розкажи мені про некромантів! Ну і де тут можна сісти зручно та подалі від людей.

– Ось-ось подалі від людей це одне з головних гасел некромантів! Лети за мною… – він зміряв мене поглядом з голови до ніг і виправився – Тобто йди, крокуй, повзи?

– Дякуємо за пропозицію. Я, до речі, Олексана.

– Тихот, елементаль повітря та за сумісництвом бібліотекар Шалтарської академії всіх стихій.

– Отже, які у тебе питання? – Тихот завис біля затишного крісла, в яке я із задоволенням залізла разом із ногами.

– Чому від некромантів усі сахаються?

– Некромантія – це негативна сторона дару стихії землі. У старі часи, магів цієї стихії поділяли на тих, що «дарують життя» і «несуть смерть». Спочатку останніми ставали обдаровані після сильного потрясіння. Згодом, ця здатність стала передаватися у спадок за наявності сильного стійкого дару в обох батьків.