Розділ 7

„Вчіться, поки інші сплять, працюйте, поки інші відпочивають,

будьте готові, поки інші розслабляються і мрійте, поки інші плачуть.“

Вільям Артур Уорд

– Доброго ранку! – весело прозвучав голос над моєю багатостраждальною головою, прориваючись крізь мій сон разом з гулким дзвоном.

– Ранок добрий заспівав: ”Краще б  трохи ще поспав!” – прохрипіла я у відповідь і натягла подушку на вуха, в надії заглушити відлуння.

– Так сьогодні ж понеділок... – таки почулась відповідь крізь мій ненадійний захист, і тут я дійсно почала прокидатися.

Чому це у моїй кімнаті сторонні? Приблизно з цією думкою, якщо усунути «вирази», я вивернулася з ковдри, поступово усвідомлюючи свою нову реальність: «Я не в своїй кімнаті». Точніше не так… Кімната вже моя, світ не мій. Хоча ні! І цей факт тепер виходить під сумнівом. Але на сон все, що відбувається, точно не схоже...

Шаа стоїть біля мого ліжка з доброю усмішкою спостерігаючи за всіма емоціями, що так виразно відображаються у моїх очах.

– Прокинулася?

– Прозріла, – похмуро киваю я.

– Тоді готуйся, я принесла розклад та форму некромантів, хоча навряд чи вона тобі допоможе, – похитала вона головою.

– Дякую! А чому ж не допоможе? Адже сьогодні перший день, що може статися? – імітуючи бадьорий вигляд, підскакую з ліжка, з усіх сил сподіваючись, що хоча б раз у моєму житті все буде легко й просто.

Як я помилялася!

Спочатку все було непогано. Нова форма, ситний сніданок у просторій світлій їдальні. Що приємно – все безкоштовно. А ось далі... Перша пара була «Історія», загалом усе гаразд, претензій немає. Та тільки я не врахувала один доволі важливий момент... Не знаючи абетки важко вчитися читати. У моєму випадку мені не вистачило найпростішого – базової освіти.

Я розуміла, що кажуть викладачі, могла вільно читати та навіть писати. Ось тільки поки всі інші студенти розглядали героїчний шлях Вітазара великого, я вчитувалась у дрібний текст карт, щоб за уривками фраз зрозуміти хоча б, куди мене закинула доля. Мені не потрібні були деталі і подробиці про те, як звали троюрідну тітку цього самого героя або в яку таверну він заходив… Мені потрібні загальні факти! Ось тільки вся проблема в тому, що про такі речі не говорять. Озвучувати те, що всі і так знають, що може бути безглуздішим… Тільки я – не всі...

З аудиторії я виходила повна рішучості знайти джерело інформації серед студентів, але й тут на мене чекало неприємне відкриття. Не врахувала я одну маленьку деталь, а саме мантію факультету некромантії та стійкість упереджень. Немов у дитинство повернулася, чесне слово. При одному моєму наближенні веселий шум у компаніях стихає, змінюючись настороженою тишею. І це при тому, що моя магія точно себе ніяк не проявляє. Якщо вона взагалі є… Боягузи забобонні.

У будь-якому разі відчуття не надто приємне, ніби мене віднесли до касти прокажених. Залишалася надія на те, що некроманти при ближчому знайомстві поведуться адекватно. Але спостерігаючи за здається абсолютно байдужими до всього навколо фігурами в чорних мантіях, і ця мрійлива думка почала нагадувати колоса на глиняних ногах [1] Ідея гарна, але малоймовірна.

Пожовуючи припасене зі сніданку яблуко, яке я захопила із собою за споконвічним принципом: «Дають – бери», я задумливо розглядала карту академії, яку передала мені Шаа разом з розкладом, і намагалася скласти план своїх подальших дій.

Насамперед непогано б розібратися в місцевих правилах, бо є в мене неприємне таке передчуття, що я тут на пташиних правах [2]. Та й життєвий досвід наполегливо нагадував про те, що правила треба знати обов'язково, як мінімум, щоб розуміти, як їх порушити без неприємних наслідків, а краще ще й з вигодою.

Відзначивши для себе найкоротший шлях до бібліотеки, і стримуючись з останніх сил, щоб не побігти за такою необхідною мені зараз інформацією негайно, з чомусь поганим передчуттям наближаюся до дверей наступної аудиторії. По тілу ніби пробігся табун мурашок, і я мимоволі сіпнулася, поглядаючи на татуювання на лівій руці, але в зал заходжу рішуче.

За спиною з оглушливим гуркотом зачиняються двері, і тепер здригнулася не тільки я, а ще й кілька десятків студентів на чолі з сивим магом у зеленій мантії.

– Хутчіше, студентка. Час не терпить, – я на це тільки киваю, марно намагаючись пригадати ім'я викладача.

– Зараз, дітки, один з найважливіших моментів вашого життя, і я це кажу без перебільшень, – він навіть плечі розправив, ніби намагаючись підкреслити весь ступінь значущості того, що відбувається. – У кожному з вас є не просто частинка кожної стихії. Вас обрала мати Земля. Ви судина її сили. І від того, наскільки велика ця судина залежить не просто міць ваших заклинань, а ваше майбутнє. Звичайно, все це ви знаєте, але я хочу нагадати: Перед магією всі рівні. Скільки б не було у вас кілець сили, головне, що вона є. Зараз кожен із вас по черзі пройде у магічне коло, і проявник визначить ваш рівень.

Знову коло? Я з побоюванням зиркнула у бік поки ще вільного майданчика. Цікаво, якщо в'юн на мене знову накинеться, то мене врятують чи вирішать, що така воля богів і оголосять жертвою цієї матері Землі?

Між тим, черга почала рух, нагадуючи мені хоровод навколо новорічної ялинки. Згадався і дитбудинок, і дивний спокій, з яким я сприймаю зміни у своєму житті… Але розвинути версію про всесвітню змову, страшенних артефактах та зіллях я не встигла, перший пішов… Тобто увійшов у коло.