Розділ 5

„Чим гірше у дівчини справи, тим краще вона має виглядати.“

Коко Шанель

Бувають такі ситуації, коли простіше повірити в те, що все, що відбувається навколо, нереально, просто фантазія, вигадка, міраж… І, мабуть, я б теж продовжувала тішити себе надіями і мучити сумнівами, хоча останнє і не в моїх звичках. Але цього разу переконати себе в тому, що це просто моя уява було як ніколи важко.

Навкруги сади із дивовижними рослинами. Рожеві кущі бігають між алей, спираючись на коріння замість ніг, крилате насіння дерева схожого на вербу, задерикувато літає над головами студентів. У прямому значенні крилате! Золотисті такі напівпрозорі крильця поверх витягнутого, наче рубінового зернятка. Над вежами білокам'яної будівлі літають грифони, пегаси та ще не зрозуміло хто... Придивилася уважніше до студентів: один крутить вогненну кулю в руці як спіннер, за спиною другого летять валізи, а у моєї знайомої Унари сумка і зовсім відростила ніжки і тепер поважно крокує слідом. Словом, дивні дива. Беру за аксіому – це реальність.

Знайомитись я поки ні з ким не поспішаю. Все ж таки стрічають по одежі, а на моє вбрання у людей трохи дивна реакція. Натомість принцип ”куди всі, туди і я” приводить мене до гуртожитку. Точніше до одного з корпусів. Будівля стоїть трохи осторонь самої академії, завдяки чому у мене з'являється нагода оглянути свій новий дім.

Високий білокам'яний замок із скляним куполом та чотирма вежами по кутах виглядає вражаюче. Величезна кількість високих вузьких вікон нагадує готичні собори, ось тільки вежі завершуються не полум'яними піками, а округлими куполами з якимись символами на гострих шпилях. Коло, трикутник, квадрат… Я можу придумати розшифровку тільки звичному хресту, але, напевно, неправильну, тому з деталями вирішую поки почекати. Спершу потрібно розібратися у тому, що відбувається загалом.

Невеликий хол зустрічає мене галасливим різнобарвним натовпом, цього разу виключно дівочим. Довгі спідниці буквально підмітають сіру кам'яну підлогу, і я тільки й роблю, що стежу за тим, щоб не наступити комусь на поділ. Дратує просто неймовірно, але не хочеться починати нові знайомства зі скандалу. Моя поява і без того була ефектною. Тож я мовчазно огинаю всі перешкоди. Адже я сама доброта і невинність... Ну інколи буває...

Черги наче і немає, зате неподалік входу стоїть невисока жінка з пишними рудими кучерями, яка, постійно звіряючись зі своїми записами, видає студенткам ключі. Для всіх, схоже, справа звична, а от я з підозрілістю та обуренням завмираю посеред проходу, спостерігаючи за цим дійством. Жінка зростом не більше метра. Може гномка чи це домовики так виглядають, не знаю. Але решта її, схоже, демонстративно не помічає! Вони проходять повз, немов її і не існує зовсім, називають імена, беруть ключі, що в ту саму мить з'являються в повітрі, і йдуть у своїх справах. Ні привітання, ні прощання, ні навіть простого «дякую»! Розумію ще, якби вона була привидом, тоді можна було б не помітити, але ж вона жива. Дискримінація чи я просто чогось не знаю? Але якщо навіть так, я з подібними порядками зовсім не згодна. Підходжу до жінки, і присідаю поруч, так, щоб наші обличчя були на одному рівні.

– Добрий день! – усміхаюся, дивлячись у здивоване обличчя імовірної гномки. Балачки за спиною ігнорую. – Я Олексана Чорна, некромантка. А до Вас як звертатися і куди мені йти?

– Хм, – жінка все ж таки усміхається, немов опритомнівши, як буває після довгої монотонної роботи, спочатку невпевнено, а після щиро з тонкими промінчиками зморшок у куточках очей. – Я Шаа . Можеш називати мене домовиця.

– Дуже приємно. А ви мене тоді кличте Саня .

Я взагалі полюбляю по-різному скорочувати ім'я. Під настрій і залежно від співрозмовника... Олександра, вона ж Аля, вона ж Саня, Олексана, Сандра, Олекса і таке далі.

– Твоя кімната 213, Сана, – звірившись зі списком, Шаа простягає мені ключ, і, підморгнувши, шепоче: – Якщо будуть питання, просто подумай про мене і вимови моє ім'я.

– Дякую, – кажу щиро, вирішуючи не виправляти ім'я. Зрештою, Сана теж звучить непогано, автентично до цього світу.

До того ж, це зараз не головна проблема… Шаа сказала: «Якщо будуть питання?». Та їх у мене мільйон зі знаком нескінченність наприкінці! І вони тільки множаться і множаться, як мотлох у дамській сумочці. А з відповідями туго.

За такими міркуваннями я підходжу до потрібних дверей, але на цей раз завмираю в нерішучості. Номер "213". Привіт, нове життя? Краще ж так, ніж «Вітаю, шизофренія». Тому вже сміливіше відчиняю двері, що спалахують зеленим світлом, і з цікавістю заглядаю всередину. Ну, подивимось-побачимо. Кімнатка два на три квадратні метри, обстановка спартанська: ліжко, шафа, стілець перед широким підвіконням, який мабуть повинен замінити стіл. Загалом непогано… Дуже навіть. Меблі прості, але міцні, пилу немає, павуків, щурів, тарганів не видно, нехай це і не гарантія їх відсутності. Як у тому бородатому анекдоті : "Ти його бачиш? Ні. А він є!"

А ось чи є в мене план, що робити далі? Адже має бути… Я може й не містер Фікс. До того ж у складній ситуації краще бути Філіасом Фогом. Принаймні його плани завжди спрацьовували. А так дивлюся на свою різнобарвну сумку, яка так і продовжує висіти, перекинута через плече весь цей час, і думаю. Це не саквояж, звісно, як у знаменитій історії, але теж непогано.

Одне з перших правил виживання наполягає на тому, що варто перевірити наявне майно. Зробити ревізію. Тож, зачинивши двері, я із задоволенням стрибаю на ліжко, що навіть рипнуло від такого неподобства, і починаю вивалювати на нього все, що тільки в мене є.