Розділ 4

"У кожній людині – сонце. Тільки дайте йому світити."

Сократ

Мені подобається виступати на сцені... Ні, не тому, що мені потрібна слава. Спочатку я просто була щаслива від того, що повернувся голос, от і почала грати в наших дитячих виставах. Чесно кажучи, сподівалася, що таким чином знайду друзів. В цілому задум вдавався, через деякий час дехто навіть став вважати мене «душею компанії», не підозрюючи, що це лише маска, моя головна роль. Можливо саме тому, що для мене це, в певній мірі, було грою, справжніх друзів так і не з'явилося.

Варто визнати, я взагалі не дуже люблю людей. Такою яка я є вони мене не надто шанують, а прикидатися вічно… Це втомлює. Інша справа сцена. Вдягла маску – виплеснула емоції. Може безглуздо і банально, але так я почуваюся живою та… потрібною. Якщо не друзям і не батькам, яких у мене ніколи не було, то хоча б зовсім чужим людям, яким необхідна була я-принцеса, я-чаклунка та я-будь-який інший казковий персонаж від сніжинки і до Ельзи .

Чергова вистава, присвячена дню міста, проходить у центральному парку. Навколо сцени юрмляться сім'ї з малечею. Спека, морозиво, повітряні кульки, цукрова вата і ми. Скачемо у смішних кольорових костюмах, під гуркітливу музику.

Сюжет знайомий мені до дірок. Звична, хоч і жахлива, на мій погляд, сукня принцеси з яскравими рожевими рюшами та рукавами-ліхтариками. Перекинута через плече сумка, в якій за сценарієм я ношу нібито чарівний еліксир. Їм я мушу відпоювати коня, щоб той перетворився на принца. Хоча, якби сценарій писала я, все було б навпаки. Та й не факт, що фінальною версією став би кінь, адже можна обрати і щось... Більш, так би мовити, життєве, з натяком. Ну та годі... Намацую в сумці "чарівну" пляшку і нібито вливаю її нашому принцу-коневі і о диво, він відкинув копита! Хм, тобто скинув костюм парнокопитного, залишившись у сріблястому камзолі.

От що за несправедливість... Як хлопцеві так срібло з вишивкою, а як дівчині так рожевий кошмар. Але це все в думках, а насправді я з радісною усмішкою співаю пісню.

Шлунок теж виводить рулади, на щастя, не в мікрофон. Чаю з булочкою на сніданок було замало. «З таким графіком і гастрит недовго заробити або голодну непритомність» – відгукується голос розуму. І ніби на підтвердження, в голові починають шуміти «вертольоти». Я намагаюся не звертати на них і нудоту уваги. Треба доспівати… Трохи лишилося. Це остання вистава сьогодні.

"Сю-юрпри-из, сю-юрпри-из ", – співаю я, а в очах тим часом починає темніти. Збираюся з силами і під вибухи піротехніки, на чистій впертості розплющую очі, співаючи голосно і звучно – СЮРПРИЗ!

Похитнулася, але встояла! Знай наших, доспівала! Доспівала і завмерла, втім, як і всі звуки навколо… Ось тільки, якщо шум повернувся доволі швидко, то розуміння, що саме відбувається навколо, до мене так і не прийшло. Невже все-таки непритомність? Де я взагалі? Питання виникло не без причини… Зникла сцена та літня спека. Зникли діти та яскраві декорації. Високі склепіння з кришталевою стелею підпирають зігнуті колони, обплетені живими квітами. Зал наповнений людьми у дивних костюмах, що нагадують моду кінця дев'ятнадцятого, початку двадцятого століття. Ну ні! Тільки не знов!

Оточення нагадує нещодавній кошмар, що залишив мені на згадку дивне татуювання та не надто приємні спогади. Але я навіть не знаю від чого мені більше не по собі, від цього, чи від того факту, що, здається, всі в цьому залі тепер дивляться на мене. Адже я так і застигла в кумедній позі, з широко розставленими ногами, високо піднятими руками, усмішкою (тепер уже трохи істеричною) і в ненависному рожевому. Так, це, мабуть, єдине, що залишилося незмінним.

Невже я справді захворіла?.. Причому настільки!? Це уява. Безперечно. Просто жах, черговий сон. Напевно, я втратила свідомість прямо на сцені, і хтось викликав швидку. Значить, все буде гаразд, так? Ущипнула себе за руку.

Ай! Та-а-ак... Не добре, біль є. У більшості моїх кошмарів такого не було. Але ж я могла і насправді себе вщипнути, там у реальності? Чисто теоретично. Спробувала обмацати простір довкола. Нічого… Хоча, що я очікувала знайти, теж не зрозуміло... Крапельницю, бильця ліжка? Така собі ситуація. Стою, розмахую руками, наче вітряк. Тільки дон Кіхота не вистачає.

Помітила на собі шокований погляд якоїсь дівчини, але вона миттю відвернулася, відходячи в бік невеликого подіуму, встановленого біля сумно знайомого кола з постаментами. А от прямо переді мною з... нізвідки, немов із самого повітря, з'являлися люди! І ні, вони не були привидами, один хлопець навіть відчутно штовхнув мене, доки я його розглядала. Хам.

Що відбувається? – здається, єдина думка, яка крутиться в моїй голові як пластинка, що заїла і вже не може зупинитися. Тим часом попереду явно щось коїлося. І я вирішила, що не так важливо, сон це чи дійсність, а цікавість вгамувати – це справа свята. І не треба нагадувати мені про кішку, яку саме цікавість і загубила. Дуже мені подобається продовження цього прислів'я про те, що, вгамувавши її, вона воскресла. А я так і вмирати не збираюся, принаймні років сто.

– Шановні студенти, – пролунало несподівано доволі голосно з усіх боків.

Тут що колонки всюди? Нічого подібного не бачу… Я загалом не розумію, як звели цю будівлю, надто вона фантастична…

– Ми раді вітати вас у Шалтарській академії всіх стихій! Цей навчальний рік став особливим для всіх нас. Завдяки нашому великому владиці, хай прибудуть з ним стихії, нарешті, через довгі століття було відновлено енергетичний баланс світу! Декому саме це допомогло розкрити сплячий дар. Але знайте, кожного з вас покликала до цієї зали сила стихій. Те, що ви тут, зараз, означає лише одне: ви здатні стати справжніми магами і послужити на благо Ерторану .