Розділ 3

„Немає нічого неможливого для того, хто намагається.“

Олександр Македонський

Таймер на екрані рахував секунди, діючи мені на нерви своїм нескінченним підморгуванням у кутку екрана. Іспит. Теж мені… Куди поділися старі добрі паперові роздруківки із загнутими куточками, нервовими візерунками на полях і кривими хрестиками у квадратних віконцях… Замість них байдужі екрани з цим лічильником, що миготить перед очима. Немов до запуску ракети готуємось… Три, два, один – кінець світу.

Хмикнула, клацаючи мишкою по черговій відповіді. Швидше за все, невірній, тому що вибір мій упав на варіант "А" виключно з розшифровкою "хтознА". Вічна дилема: начебто готуєшся, вчиш, а в результаті , навіть там, де знаєш, сидиш і мимоволі думаєш, чи не видаєш ти бажане за дійсне... Але вибору особливо немає, і я перегортаю наступне завдання, впиваючись у текст втомленими, за дві-то години, очима.

Залишилося десять хвилин, миттю переглядаю стовпчик відповідей, але користі від цього мало. У голові дзвінка порожнеча. Катування якесь, а не іспит. З певною долею пофігізму натискаю підтвердження і вчитуюся в результат, що висвітився у новому віконці: 24 з 33! Крізь пелену байдужості пробивається промінчик радості, миттєво перетворюючись на моє маленьке сонце.

Ні, це ще не гарантія вступу, але все одно доволі непогані бали, а отже, і шанси!

Цього разу я послухала Олександрину Михайлівну і подала документи відразу в кілька "правильних" вузів, ну і один у не зовсім "правильний" теж. І тепер мені понад усе хотілося порадувати цією новиною єдину людину в цьому світі, яку хвилювала моя доля. Крім мене самої, звісно, і сусідського кота Обжори, якого я підгодовувала (ось хто кращий за багатьох людей). Але зараз, за межами кам'яних стін з металевими ґратами, які скоріше нагадують в'язницю, ніж університет, під ласкавими променями сонця, я практично щаслива.

Сходами рідного дитбудинку злітаю з радісною усмішкою, двері відчиняю ривком, а от посеред холу застигаю з тривогою. Адже саме вона, тривога, пронизала весь простір навколо. Стурбовані обличчя, тихі перешіптування зі схлипами та тремтячими руками, краще за слова свідчать про те, що сталося щось серйозне. Нервування штука взагалі заразна, практично як паніка, тому через мить я вже підбігаю до єдиного чоловіка в цьому жіночому царстві, сторожу діду Петру.

– Що сталося?! – запитую вимогливо, за дитячою звичкою смикаючи його за рукав.

– Олександрина Михайлівна… – наш кам'яний завжди спокійний і впевнений сторож здригнувся, з якимось розпачом в очах дивлячись на мене. – Серцем погано стало, швидка забрала хвилин п'ять як.

– Куди!?

– У сімнадцяту. Але ж тебе не пустять, напевно...

– Мене? Пустять! – розвернувшись на п'ятах, я поспішила до дверей.

У цьому світі дуже мало людей, яких я можу назвати «своїми». А своїх у біді не кидають!

Насправді за інших обставин я нізащо не наблизилася б до лікарні, для цього є причина. Впевнена, ви теж уникали б місця, де вам маряться червоні нитки, що, наче вени,  оплітають стіни, і напівпрозорі силуети людей, що снують коридорами. Привиди, так я їх називаю, оскільки це звучить набагато краще, аніж глюки.

Років сім тому нас привозили в таку ось лікарню і, вперше їх помітивши, я просто застигла посеред коридору, круглими очима дивлячись на прозорого чоловіка, що стояв у дверях. Причому я маю на увазі не сам прохід! Двері буквально ділили його навпіл, щоразу, варто було тільки комусь їх відчинити.

Підходити і намагатися доторкнутися до привида – було помилкою. Мою, скажімо так, ще одну маленьку відмінність помітили як живі люди, так і не зовсім мертві. Та тільки, якщо перші, після моїх спроб пояснити ситуацію, відправили мене до психологів, то привид, як повітряна кулька на ниточці, став літати за мною слідом.

Саме тоді, я і вирішила, що все ж таки краще вважати себе відьмою, ніж психопаткою. Всім лікарям заявила, що просто пожартувала, а привида почала ігнорувати, благо він був досить мовчазним та спокійним. Поступово навіть звикла до напівпрозорого витрішкуватого мужика, який "зависав" поруч, до того ж через місяць він просто зник. Я ж, навчена досвідом, почала уникати подібних місць.

І ось я тут…

Дід Петро мав рацію, пускати мене до лікарні ніхто не захотів. Але не варто недооцінювати людей. Як то кажуть, нормальні герої завжди йдуть в обхід. От і я пішла... до гардеробниці. Хто-хто, а ця поважна жінка з палаючими цікавістю очима знає все. І я не помилилася! Через кілька хвилин розмови я вже знала і номер палати, і вікно. На жаль, на другому поверсі, але коли це мене зупиняло…

Дякувала за допомогу я довго і емоційно, встигла засунути в кишеню пачку одноразових бахіл, а в сумку білий халат. Можна сказати, тимчасово позичила. Чесно кажучи, не особливо переживаючи з цього приводу, не така велика пропажа, враховуючи, що через годинку я все поверну на місце.

Вікно в туалеті нехай і розташовувалося майже під стелею, але було досить велике, а головне без решіток. Про це я дізналася ще кілька років тому, коли на обов'язковому медогляді до мене ледь не причепився черговий привид, і я просто втекла з лікарні. Тепер от навіть така дрібниця знадобилася. Дочекавшись моменту, коли нікого немає, швидко підтягнулася, перекидаючи через раму ногу, і зістрибнула всередину. Сидячи на широкому підвіконні, натягла поверх кросівок бахіли і квапливо засунула руки в трохи м'ятий медичний халат .

"Нормально" – роблю висновок, дивлячись у вузьке дзеркало і, поправивши зачіску, обережно виглядаю в коридор. Запасні сходи на другий поверх мають бути десь тут, і я не збираюся гаяти час.