Розділ 2

"Життя – як керування велосипедом. Щоб зберегти рівновагу, ти повинен рухатися."

Альберт Ейнштейн

Півроку потому…

Час має доволі неприємну звичку: спочатку, здається, що він тягнеться надзвичайно повільно, а потім з'ясовується, що пролетів надто швидко. Ось так зовсім недавно була зима, я блукала вулицями, кутаючись у шарф і мріючи про літо або хоча б нові чоботи, в яких ноги були б у теплі, а не в болоті. І ось уже з неба падає не сніг, а тополиний пух. У маленькій гримерці, як ми називаємо підсобку в торговому центрі, де і проходить наш сьогоднішній виступ, душно і галасливо. Місця не вистачає катастрофічно, поверх старих стільців височіють кривуваті вішалки, що стирчать на всі боки, а в повітрі кружляють іскорки пилу.

Я, вже не вперше, чхнула, ледь не розбивши лоба, і роздратовано похитала головою. Так і хочеться крикнути "Менше народу – більше свободи" і виштовхати всіх геть, але це лише мрії... Ми тут усі в одному човні. Витворюючи чудеса акробатики, наша весела компанія намагається позбутися гриму та костюмів. І без ризику для життя, повірте на слово, впоратися з цим не так просто.

Взяти, для прикладу, хоча б нашого «джина», що вужем повзає між стільців. На сцені такого точно не побачиш. Та й взагалі, розкрию вам таємницю театрального життя – справжня вистава завжди розігрується за кулісами, а не попереду .

– Ці звірі знову відірвали мені бороду! – звично бурмоче Вітя, роздратовано стягуючи блискучий плащ.

– Джин, годі вже нити. Це просто діти. Подай краще сумку, – прошу я, знімаючи корону принцеси і втомлено опускаючись на табурет.

Подумати тільки я і раптом принцеса, що може бути неймовірнішим… Але в житті всяке трапляється. Це в душі я можу тяжіти до темних і однотонних костюмів простого крою, а от якщо потрібно для роботи, то тут варіантів немає, особисті переваги до уваги не беруться. І рожеву пачку натягну, і губи бантиком намалюю, і усмішку до вух натягну. Зрештою, всі ми кимось прикидаємося. У житті чи сцені – це кожен вирішує особисто. До того ж, іноді виходить навіть забавно… Ось як зараз.

– Де мої шпильки? – риється серед конфетті та обгорток «баба Яга», вона ж Олена, намагаючись одночасно стерти вологими серветками темні плями з обличчя.

Але на це питання я можу тільки знизати плечима, не уявляю, як у цьому безладі взагалі можна щось знайти… Себе б не загубити. Але це завдання із зірочкою, адже двері в наш переповнений теремок відчиняються, і з ведмежим криком «Нарешті вихідний» у кімнату вбігає «Фея» (для друзів просто Таня). Здавалося б, мініатюрна мила дівчина, а місця та спокою стало, здається, удвічі менше. При тому, що їх і раніше було не надто багато. Майже миттєво мені у руки падає різнокольоровий пакунок, а над головою багатоголосим безладним хором з усіх боків звучить: «З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ!!

– Знаю, із запізненням, проте від щирого серця! – скоромовкою промовляє Таня, з натяком штовхаючи джина.

–Так-так. Щастя, здоров'я. Ну ж бо розкривай швидше! Це до речі від усіх нас, – кивнув Вітя, зиркнувши на фею і поклавши поруч мою сумку, яку він якимось дивом все ж таки зумів відкопати серед речей...

В першу чергу я відкрила коробку, перебираючи котушки ниток, намистини, голки… Погляд завмирає на яскравих рожевих стразах, і я з усмішкою, дивлюся на Вітю.

– Так, Саня , це особисто від мене... – підтверджує він мою здогадку. Адже знає, що блискітки, рюші та бантики – мій кошмар! Ну не люблю я цього.

– Мстиш мені за шорти із заячим хвостиком?

– Один-один, – розтягує усмішку аж до вух.

– Ти сам визнав цей рахунок. Готуйся. Тепер не чекай на пощаду, – промовила зловісним голосом з усмішкою, що передчуває, – Скоро день міста. От коли я відіграюся!

– Вітю, Саня, скільки можна?! – змахує руками наша фея. – Хоча не важливо, сьогодні можете дуріти скільки хочете. Від вечірки все одно не відвертитеся. Сьогодні йдемо до клубу!

– У мене завтра іспит. Ви ж знаєте… – намагаюся відмовитися я, та чесно кажучи, якось не надто впевнено.

– Ні, ні, ні. Навіть не намагайся вдавати з себе зануду. Завтра – не сьогодні. Ми тебе знаємо. Будь-який кіпіш…

– Окрім голодування – зі сміхом продовжую свою фірмову фразу я. – Гаразд, здаюся. Але опівночі додому.

– Гей, це моя репліка, жартівливо піднімає "чарівну" паличку Таня і в крихітному приміщенні знову панує хаос.

Насправді мій день народження був тридцять першого липня, але дата випала на вихідний, ось вітання і перенеслися на пізніший термін. Хоча, чи є взагалі різниця? Днем раніше, днем пізніше… Що-що, а реальну дату моєї появи на світ все одно ніхто не може точно назвати. У документах так і записали день в день, коли я з’явилася в дитбудинку. От і святкую, як вмію, а тридцять перше чи третє, байдуже…

Клуб, караоке, мікрофони у руках та безліч пісень на екрані. Шот, другий, третій, танці, музика, таксі… Події накладаються одна на одну. Їхати додому, на околицю міста, немає ні сил, ні зайвих грошей, тому, після недовгих сумнівів, безсовісно завалююся до Тані на диван і щасливо поринаю у темінь. Ось мені й виповнилося дев'ятнадцять років.

Сниться мені щось дивне… Не вперше, між іншим. Хоча на цей раз хоча б можна списати все на алкоголь. Щоправда, від цього не стає легше. Немов кадри якогось фантастичного фільму, миготять у моїй свідомості туманні хмари і зірки, темний ліс, вузька вуличка, що веде до замку, що височіє над містом. Останній певно і є кінцевою метою моєї подорожі, тому що безтілесним спостерігачем я пролітаю крізь його стіни, опиняючись у великій, але при цьому зовсім порожній залі.