Розділ 1

„Легше повторити диво, ніж пояснити його.“

Крістіан Фрідріх Геббель

Новий рік підкрався непомітно. Виблискували у вікнах гірлянди, сяяв під ногами сніг, небо розмальовувалося феєрверками. Це час, коли сім'я збирається разом, коли п'яні веселі друзі приходять у гості, щоб разом відраховувати секунди до нового року. Це час, коли треба встигнути загадати бажання. Не важливо, як: поки сніжинка не розтане, поки зірка не впаде, або поки не подавишся шампанським із попелом заповітної мрії, написаної на клаптику серветки… Словом, щасливий час. Якщо у вас усе це є, звісно. І мова не про шампанське, якщо що…

Мені ж, як загалом і завжди, було не до свят. Який «Новий», тут зі «Старим» встигнути б попрощатися. А якщо все ж таки зупинитися і задуматися… От що він мені приніс? Сіру кімнатку в гуртожитку, провальний вступ до театрального та дві роботи у спробі вижити у реальному світі. Ось, мабуть, і все… А найприкріше, що для зарахування на бюджет мені не вистачило лише одного балу! Олександрина Михайлівна, директор дитбудинку, в якому я виросла, досі не втомилася повторювати: "Навіщо тобі театральний? Професія повинна бути надійною, щоб прогодувати тебе могла в усі часи. Якщо людині їсти нічого, ні в які театри вона не піде! Земна має бути професія, а ти все в мріях та фантазіях!"

А мені може подобається мріяти... Хоча варто визнати, що багато в чому, навчена життям, наставниця мала рацію. Швейні курси, які я пройшла за її доволі наполегливою порадою, мені знадобилися набагато більше акторських здібностей. Але ось душа, як і раніше, хотіла свята, хотіла дива, магії, хоч чогось, де я зможу бути собою. Навіть ім'я в мене ніби створено для сцени: Олександра Олександрівна Чорна. Звучить? От і я про те кажу. У цьому мені пощастило, могли назвати Сажотрус або Замазура наприклад. Чи мало дивакуватих прізвищ з’являється на порогах дитячих будинків, бувають і гірші. Тим паче, що всі передумови для цього були…

Мене знайшли на порозі дитбудинку, коли мені було вісім. Імовірно вісім, бо ніяких документів при мені просто не було. Зате вигляд був як у погорільця: розпатлана, замурзана, в рваній забрудненій сукні і з круглими від жаху очима. Все це я знала з розповідей директорки, на честь якої мені дали, як ім'я, так і по батькові, а їй я довіряю, як нікому іншому. Та й який сенс брехати?

Хто ж я? Звідки? З'ясувати не вдалося. Хоча я намагалася, з завзятістю ослиці розпитуючи виховательок, шукаючи документи і навіть кілька разів збігаючи у пошуках родини. Але це мені не допомогло. Пожеж у нашому місті у той день не було, сама я дитинство своє пам'ятаю неясно, та й перші кілька років у дитбудинку навіть не говорила до пуття. Психологи твердили щось про стрес, травму і блокування спогадів. Отже, поступово довелося змиритися з тим, що таємниця мого походження так і залишиться таємницею.

Ні, я все одно намагалася згадати хоч щось, чесно… Але закінчувалися такі спроби сумно: мені то виділися кошмари з монстрами, що з’являються у тумані, то чулися чиїсь відчайдушні крики. У зовсім погані дні й зовсім починало здаватися, що до мене з усіх боків тягнеться темрява, небезпечна, голодна, така, що вже призначила мене своєю здобиччю. Моторошне відчуття…

Єдиним гарним сном, який я любила і чекала, був той, у якому мене обіймали теплі руки і ніжний тихий голос шепотів, що все буде добре. Однак не було. Я прокидалась у сльозах під колючою, мокрою від поту та страху, ковдрою в стандартній кімнаті серед таких самих, як і я, нікому непотрібних дітей.

Тому і тільки тому новорічне свято скоріше непокоїло душу, ніж тішило. Ні сім'ї, ні друзів. Натомість є робота аніматором, за яку у свята платять за подвійним тарифом.

І ось я стою перед невеликим старим дзеркалом з нерівними потемнілими краями, намагаючись розгледіти себе, якщо не на повний зріст, то хоча б… якось. Білий, розшитий бісером костюм, штучна білява коса поверх моїх рідних шоколадних локонів. Єдине, що не вимагало переробки – це моя бліда шкіра. Прізвище "Чорна" у цей образ явно не вписується, але мені ж не за прізвище платять, а за акторські здібності та вміння посміхатися, навіть коли на душі кішки шкребуть.

Двері відчиняються, двері зачиняються, змінюються під'їзди, квартири, будинки. Але незмінними залишаються хороводи, віршики, п'яний дід мороз і діти, що з вереском виривають із рук подарунки. Складна це робота – нести людям свято.

– Скільки ще сьогодні за списком? – запитую Вітька, що вже хитається від надлишків промовлених за вечір тостів.

– Я-я. У-у-у… І десь…там у…Кише-ені , – сказав, як зміг, і одразу завалився на стіну.

Зітхнула, намагаючись стримати всі ті слова, що так і просяться на язик, та полізла вивертати кишені цього п'яниці. Телефон знайшовся швидко. Заблокований. Подивилася на цього «діда», що остаточно з'їхав по стіні, і зітхнула в черговий раз. Ні, будити не варіант... З іншого боку, можна ж зробити простіше: взяла руку напарника, почергово притискаючи пальці до сенсора. Смартфон ожив, а я пораділа: у списку залишилося лише дві адреси. Спробувала розштовхати Вітю, раптом станеться диво, і він протримається у відносно адекватному стані ще хоч трохи. Але ж ні. Нуль реакції.

Чудово! Просто чудово! Неймовірно! Ви вже відчули весь рівень мого захоплення? А сарказм? Що ж, тоді час за справу. Фото адреси в мене є, фото п'яного напарника у начальства теж. Я не збираюся працювати за нього безкоштовно, а вони до таких ситуацій вже звичні, судячи з того, як швидко його забрали. Отже, дорогою до наступного будинку я натхненно вигадувала, на що витрачу премію, вибираючи між новою швейною машинкою, ноутбуком та чоботями. Доки нарешті не відкинула ці зайві муки. Адже в будь-якому випадку ці гроші спочатку потрібно заробити.