Розділ 15

Обидві сусідки Орліс мовчки пройшли повз неї і, зібравшись, вийшли з кімнати. Провівши їх поглядом, дівчина полегшено видихнула й повернулась до свого шептуна:

– Так про що вони там шептались – у ванній?

– Я не слухав, – ображено пирхнув Мортік.

– Ну, годі вже дутись на мене, – смішливо морщачи носика, почесала йому гладеньку потилицю Орліс. – Ти ж слухав – я знаю.

– А ти, між іншим, не просила, – блискаючи своїми турмалінами, пробурчав череп.

– Зате ти полюбляєш підслуховувати, – постукала по ньому пальчиком некромантка.

– Наклеп! – вже зовсім обурився Мортік. – Щоб я?!.

– Мортіку, – дуже хитро всміхаючись, схилилась до нього Орліс: – Хтось, здається, забув, що він – шептун. А шептуни тим і займаються, що підслуховують – робота в них така. Тому, викладай!

Невдоволено ляснувши щелепою, череп поводив очима зі сторони в сторону, ніби шукаючи підтримки, але, згадавши, що вся його підтримка – магічні закляття укріплення його старовинних кісточок – важко зітхнув:

– У ванній на тебе має впасти полиця з фарбою для волосся, до якої додали закляття найдовшого утримання і незмивання.

– І все?! – Орліс навіть розчарування відчула.

– На більшу капость в них часу не було. Тік-так! – раптом вирішив він згадати і про свій обов’язок будильника. – Ще трохи – і ти спізнишся на заняття! А першим, до речі, стоїть бойова магія.

– Та щоб його! – підскочивши, дівчина кинулась до ванної, хоча б вмитись.

– Про фарбу не забудь! – хихотнув їй вслід Мортік.

Зі страху спізнитись, Орліс дійсно забула про все, тож, дружнє нагадування про підготовану для неї капость – виявилось дуже доречним. Загальмувавши біля дверей, дівчина обережно їх прочинила та пустила вперед закляття фіксації. Полиця, не встигнувши зрушити з місця при її наближенні – мирно зависла.

– Чим би діти не бавились! – хмикнула некромантка і, швидко вмившись, переналаштувала кріплення полиці таким чином, що при першій же спробі її торкнутись – вона падала на того, хто це зробив би. Головне було, не забути самій.

Вискочивши до кімнати, Орліс схопила свого шептуна, пропускаючи повз вуха його невдоволення та хвилювання про нещасну щелепу, котра колись таки мала б відвалитись, якщо його нескінченно таскати по різних сумках. Але жалісливі стогони було безпардонно проігноровано:

– Тебе не можна залишати без нагляду – вічно кудись влізеш! – обірвала його спробу достукатись до її милосердя дівчина.

– Я?! – в Мортіка й щелепу звело від такої нахабно несправедливої заяви. – Я можу влізти лише до сумки! – аж вискнув він обурено. – Та й те – за умови, що мене туди запхають. А, якщо й опиняюсь в неприємностях, то лиш завдяки тому, хто мене до них прилаштовує!

– От і не прилаштовую, – відмахнувшись від його бурчання, Орліс підхопила сумку і помчала на вихід. – Хоч щось про зниклих студентів сказати зможеш?

– Коли мене трусить? – процокотів зубами череп. – Ти ж половини не почуєш. Зате, можуть почути інші. Потім розповім – нічого важливого.

Сперечатись з ним ніхто не став, оскільки на вулиці було достатньо людно – студентство поспішало на заняття. Можливо, ніхто й не звернув би уваги на те, що дівчина розмовляє з собою, але те, що вона розмовляла б двома різними голосами – було б дещо дивним. Точніше, викрило б її з головою, а це було абсолютно їй не потрібно.

– Привіт! – знайомі голоси синхронно вдарились їй в спину і хлопці дружно підхопили її попід руки.

– Ваше щастя, – сердито блимнула вона на них обох по черзі, – що я надто замислилась. А то димилися б ваші дупи, аж палали!

– Ну, ми ж недарма тебе за руки впіймали! – реготнув Алвар.

– До речі, – смикнув її Ремір, – ти в курсі, що у вашої групи сьогодні зведене заняття з нашою?

– Ні сном ні духом, – якоюсь мірою навіть пораділа Орліс, сподіваючись, що за такою кількістю народу відсидиться десь позаду і, можливо, таки допитає Мортіка.

– Дорвен полюбляє, коли студенти вчать студентів, – продовжив хлопець. – Вважає, що таким чином вони краще запам’ятовують практику. Тож, готуйся! – реготнув він. – Будемо тебе мучити.

– Ти певен, що саме в такому порядку? – скептично смикнувши бровою, покосилась на нього некромантка.

– Хочеш сказати, що цілителька зможе обійти в бойовій магії самих бойовиків?! – дуже саркастично хихотнув блондин. – Не сміши! – але помітивши не дуже добрий, але дуже багатообіцяльний погляд дівчини, поспішив виправитись: – Я не в тому сенсі! Просто, цілителі – це цілителі! Я точно з ними в цьому суперничати не стану.

– Правильно зробиш, – висмикнувши руку з його хватки, Орліс поблажливо поплескала його по плечу. – Зцілювати – це не магією розмахувати! – на цих словах з сумки почулось приглушене й дуже глузливе кахикання, через що покашляти довелось і самій, щоб ніхто не запідозрив. Та зрештою! Їй імідж відповідний створити треба – хоч трохи зірочкою побуде.

– Ну, бойовою магією теж треба вміти розмахувати, – не погодився з її дуже невисокою оцінкою бойовиків Алвар. – Це ж не палиця!

І в цьому вона з ним повністю погоджувалась! Але краще було удавати з себе трохи недалеку та інколи не до місця задерикувату. Хоча, останнє, часом, й без удавання вистрибувало.

Завдяки хлопцям, Орліс і шукати не довелось магмайданчик, на якому мало відбутись перше заняття. Там вже зібрались практично всі – очікували лиш викладача, проте й він з’явився швидко. Окинувши обидві групи прискіпливим поглядом, він одразу ж затримався на новенькій, попри її спробу сховатись за спинами інших:

– Мейро Весторі! Скромність, звісно, прикрашає, але не в навчанні. Підійдіть до мене!

Орліс тільки зубами скреготнула: та за що ж таке щастя?! Як не сусідки, котрих ввічливості вчити треба, так ректор, котрому не терпиться повчити тебе! І не відмовиш же! Особливо, коли на тебе дивляться кілька десятків пар очей, з яких дехто точно мріє змішати цю вискочку з лайном.