Розділ 14

Орліс буквально ввалилась до кімнати, гепнувшись на власне ліжко. Крик локалізувався трохи далі – ближче до ліжок її сусідок, і кричали обидві. Глянувши туди, некромантка тільки очі закотила: схоже, дія снодійного пилка послабшала, і хтось з дівчат почав прокидатись. Мортік же, не дочекавшись повернення хазяйки, вирішив, що удавати з себе її без перуки точно не зможе, тож, не знайшов нічого кращого, як прикликати з потойбіччя когось з родичів однієї з сусідок – ну… щоб з ліжечок і не рипались. Вони й не рипались… Репетували тільки.

– Прибери зараз же! – натягуючи ковдру на самі вуха, тихо шикнула вона своєму шептуну.

Зітхнувши з таким тоном ніби хотів сказати, що його взагалі й ніяк не цінують, він щось прошепотів, і стародавній примарі, котра наїхала на свого нащадка за такий неналежний вигляд, бо ж в її часи дівчатка не спали в подібному неподобстві – довелось повертатись туди, звідки її висмикнули. Удавши, що прокинулась від криків, Орліс підвела голову від подушки:

– Ну, що знову?! Мій будильник з вашим репетом не зрівняється.

– Ти! Ти! Це він! – кричала Камелі, тицяючи пальцем в Мортіка.

– Я теж бачила! – приєдналась до звинувачень Равена.

– Що ви бачили? – позіхнувши, знов відкинулась на подушку некромантка. – Один сон на двох? Судячи з криків. Ну, вітаю! Це дуже рідкісне явище. Можете внести його до списку онейромантних дивовиж.

– Я знаю, що це ти все влаштувала! – зірвавшись з ліжка, рвонула до неї сріблявка.

Та добігти не змогла. Орліс не влаштовувало, щоб її побачили одягнутою та ще й у взутті, тому, висунувши руку з-під ковдри, кинула доволі просте закляття, котрим буквально пришпилила цю нахабу до підлоги. Ноги в тієї зупинились миттю, а от тіло все ще летіло вперед, тож, з підлогою зустрілись і руки Камелі, поставивши її навколішки.

– Ти заплатиш мені за це! – шипіла вона, намагаючись підвестись.

– А я тобі щось винна? – криво всміхнувшись, Орліс демонстративно поправила під щокою подушку. – Не пам’ятаю, щоб брала в тебе в борг.

– Повіррр… – вже просто гарчала сріблявка, – …ти й місяця тут не провчишся, як вилетиш! Равено! – гаркнула вона до подружки. – Зроби що-небудь!

– Якби ти була трохи ввічливішою, то це – зробила б і я, – Орліс з цікавістю спостерігала за тим, як друга дівчина, явно побоюючись, що перепаде і їй, неквапом наближалась до Камелі.

– Я тобі ту ввічливість запхну… – сріблявка явно збиралась пообіцяти вишукано кудись притулити здатність людини мирно співіснувати з іншими людьми, але, наткнувшись на не менш багатообіцяльний погляд нової сусідки по кімнаті, вирішила залишити загадкову недомовленість.

– Я щось недочула, – Орліс навіть не приховувала глузування, – але удам, що все ж почула, ніби ввічливість ти таки залишиш собі, щоб хоч трохи походити на людину, котру начебто виховували.

– Ах, ти… – Камелі смикнулась вперед, явно забувши про ноги, котрі виплутати з закляття поки не пощастило, і знов впала. – Равено! – розлючено гарикнула на свою подружку-тінь, оскільки та так і не змогла її визволити. – Ти взагалі безрука?!

– Я намагаюсь! – ображено пискнула та. – Не виходить!

– Звісно, не виходить! – реготнула Орліс, спостерігаючи за їхніми потугами. – Треба знати слово ввічливості – й закляття розімкнеться!

– Я тебе вб’ю! – вже зовсім знавісніло репетувала Камелі.

– Це неправильне слово! – відверто знущалась з неї Орліс. – Спробуй ще!

Та спроби швидко завершились через раптовий стук у двері: мабуть, крики було чутно на пів гуртожитку. І вже наступної миті до кімнати влетіла комендант. А от її краще було не злити, тому, спритно зробивши ще один пас пальцями, Орліс звільнила сріблявку й мирно вклалась на подушку.

– Хтось пояснить мені – чому від вашої кімнати постійні проблеми?! – тепер вже гаркнула мейра Карлін.

– Камелі наснився жах, – співчутливим голосочком озвалась Орліс. – Мабуть, напружене навчання далось взнаки.

Якби сріблявка вміла, то її погляд точно спопелив би ненависну сусідку! Хоча, скоріш за все, і попелу не залишила б. Але такими чудовими здібностями вона не володіла. Починати ж наново розповідь про шептуна – мабуть, визнала принизливим для себе, адже не факт, що змогла б довести це. А отримати чергову поразку – було вже занадто. Тому, зчепивши зуби, прийняла запропоновану версію:

– Перепрошую, мейро Карлін. Дійсно злякалась уві сні.

Саркастично скривившись, комендантка окинула поглядом її, потім Орліс і кивнула:

– Буває. Але, якщо у вас такі страшні сни, що їх чутно на весь гуртожиток – ставте на ніч полог тиші. В мене, як і у ваших сусідів, немає бажання прокидатись разом з вами мало не посеред ночі.

– Обов’язково, мейро Карлін! – радо погодилась Орліс. – Я за цим простежу.

– Жодного сумніву, – ледь всміхнувшись у відповідь, жінка вийшла з кімнати.

– Ти ще пошкодуєш про це, – прошипіла звільнена Камелі і втекла до ванної, потягнувши туди й подружку.

– Не ти перша мені це обіцяєш, – пирхнула їй вслід некромантка. – Треба десь записувати, щоб потім порахувати всіх, чиї обіцянки так ними й залишились. Ну, а ти? – стишила вона голос, повертаючись до Мортіка. – Нічого кращого вигадати не міг?

– Наприклад? – ображено сяйнув він своїми турмалінами. – Вмоститись на твою подушку й звідти поляскати щелепами, що – не лякайтесь! Це я! Просто ще не вмилась! Гадаєш, повірили б?

– Ну, так! – скептично хмикнула дівчина. – Без перуки – і вмивання не врятувало б ситуацію.

– От і я про те, – сутужно зітхнув шептун. – А ти одразу ж звинувачувати. От впокоюсь навіки! Хай тобі привиди плітки збирають! – повторив він свою улюблену погрозу.

Орліс аж стрепенулась, вистрибуючи з-під ковдри:

– До речі, про плітки: ти дізнався хоч щось про зниклих студентів?

– Зовсім трохи, – все ще ображено буркнув Мортік.

– Так я слухаю!

Але в цей момент двері ванної кімнати прочинились і звідти, з гордо задертою головою, вийшла Камелі. За нею, демонструючи набагато менший рівень власної значущості, тупала Равена. І весь їхній вигляд аж кричав про те, що вони щось затіяли.