Розділ 13

Ще з пів години некромантка періодично підглядала крізь вії, сподіваючись, що фамільяр, можливо, буде прикликаний хазяїном за якоюсь необхідністю, але Тейла сиділа непорушно. Можна було б спробувати цю кицю скувати та прослизнути в коридор, щоб дослідити його більш ретельно, але хтозна – коли повернеться ректор, і тоді її вже точно викинуть з Академії. Краще трохи зачекати й лізти сюди з більшим арсеналом захисних та маскуючих артефактів.

Зате в голову почали лізти купи різних думок. Чому ректор і словом не згадав про бібліотечного духа? Якщо той цілком офіційно охороняє нічний спокій однієї з найбільших колекцій книг, то ректор мав би про нього знати й поцікавитись – яким чином її не здав той дух? Дорвен же говорив лиш про працівників бібліотеки з закляттям перевірки, та про магічний замок, котрий вона зламала. І це було дивно.

Десь на цій цікавій думці Орліс й заснула. Весь свій сон вона бігала коридорами, ганяючись за тінезвіром, або ж тікаючи від нього. Потім сиділа в якомусь куту, обіймаючись з Тейлою і жалілась на несправедливість життя і її хазяїна. А потім з’явився сам хазяїн рисі й, закривши собою весь простір, оглушливо прокричав: «Ранок!»

Злякано підскочивши на канапі, дівчина з розгону врізалась носом просто у тверді ректорські груди та, вхопившись за постраждалу частину обличчя образливо заскімлила від болю.

– Приберіть руки! – гримнув на неї Дорвен.

– Боляче! – огризнулась Орліс, не поспішаючи виконувати вимогу.

– Я знаю! – він все ж сам схопив її за зап’ястки й відвів руки від обличчя. Потім зробив пару пасів, випустивши з пальців тоненьку цівку блакитної імли, котра миттю всоталась в ніздрі, охолоджуючи та, заразом, знеболюючи. – Ви ж майбутня цілителька, – досить знущальним тоном пирхнув чоловік, натякаючи на кричущу некомпетентність студентки другого курсу.

– Майбутня цілителька, котра не встигла прокинутись! – сердито зиркнула на нього дівчина. – Якось не звикла до травматичних пробуджень.

– Перепрошую, але на спробу розбудити вас трохи віддалено – ви не реагували взагалі, – відійшовши від неї, ректор кивнув на вікно: – Арентіс* вже сходить. Буде краще, якщо ви підете до того, як прокинеться студентське містечко. Тільки біля гуртожитку не засвітіться раніше потрібного.

Орліс з цікавістю подивилась на нього: давав поради як справжній студент-розгільдяй! Одразу відчувалось, що студентське життя в нього минуло яскраво. І тепер він цим користувався, точно знаючи всі ходи, якими студенти нинішні могли б десь прослизнути. Абсолютно не чесно, але вона й сама б так робила. Головне, щоб він за нею свого фамільяра не відправив, бо ж підпирати стіни гуртожитку вона не збиралась: як звідти вибралась – так туди і повернутись розраховувала. Але без свідків.

– Дякую! – обережно потерла вона носа, котрий вже навіть не чесався. – Я буду обережною.

– Сподіваюсь на це, – ректор рушив до дверей. – Ходімо! Я виведу вас через чорний хід.

Поки йшли, Орліс без перестанку вертіла головою, запам’ятовуючи все, щоб потім хоча б на це час не витрачати: план планом, а коли наочно – все ж краще. Зрештою, вони спустились вузькими похмурими сходами, і її випустили на волю з напуттям:

– Наступного разу, мейро Весторі, беріть з собою до бібліотеки свій будильник, щоб не засиджуватись допізна.

– Обов’язково, мейре ректор! – всміхаючись, кивнула вона йому. – І… дякую вам за гостинність.

– Не варто подяки, – погрозливо заломив одну брову Дорвен. – Наступного разу я можу виявитись не таким гостинним. Про інших викладачів взагалі мовчу.

Обдарувавши його ще однією вдячною усмішкою, Орліс рвонула в бік гуртожитку, прокручуючи й аналізуючи в голові всі останні події. Зі слів ректора – інші викладачі точно не замовчали б такий кричущий факт порушення дисципліни. Що з цього виходило? Що сам ректор чомусь це зробив… Чому? Побоюючись, що вона ляпне десь щось про те, чого не мала бачити? Ну, тоді він точно робитиме все, аби позбутись її. І, в кращому випадку, просто відрахує з якоїсь більш-менш серйозної причини.

Якась з думок, що вперто намагалась розпихати попередні, змусила Орліс вклякнути на місці, щоб зрештою докричатись до неї. Адже попередній ректор розповідав, що деякі студенти зникали на якийсь час, а, коли повертались, то мовчки забирали документи й тікали з Академії без будь-яких пояснень. Теж щось побачили і їх залякали? Ну, щоб не вбивати. Тоді, залишалось довести ректора до ступеня бажання залякати і її, після чого можна буде сміливо передавати його до рук правосуддя. Хоча, якщо чесно, він в неї викликав більше симпатії, аніж антипатії. Проте, це могло бути майстерною грою.

Дівчина рушила далі та в якийсь момент відчула наближення когось явно потойбічного й приготувалась до зустрічі, але так, аби той, хто наближався, був певен, що ця зустріч для неї цілком неочікувана. Розпізнати в ній некромантку було неможливо – магічний контур вона замаскувала так, що навіть Мортік його не бачив – тож, викриття їй не загрожувало до тих пір, поки вона реагувала на такі речі, як звичайна людина. А, значить, доведеться удавати переляк.

– Чого вештаєшся в таку рань? – вже знайомий голос вдарився у спину.

Орліс глухо охнула й підстрибнула на місці, демонструючи типову людську реакцію на подібне, потім повільно озирнулась: позаду, здіймаючись трохи над нею, висів привид чоловіка. Обриси його одягу дійсно були стародавніми, навіть давнішими за одяг бібліотечника; волосся довге; обличчя худорляве та заросле бородою.

– Ви… Рем? – ледь не заїкаючись, виштовхнула вона з себе питання. Хоча, заїкання вдалось лиш через те, що з цієї дурнуватої ситуації їй нестримно хотілось сміятись.

– Вже просвітили? – пролетів він крізь неї, зависаючи з іншого боку.

– Ви ж знаменитість! – Орліс знала, як полюбляють ті, хто застряг між світом живих та мертвих, різні компліменти – практично єдине задоволення від такого нежиття́. Ну, ще злякати когось.

– О! – привид опустився нижче, щоб його обличчя опинилось на одному рівні з її. – Яка мила дівчинка. Тільки щось з тобою не так.