Розділ 12

Ректор привів її на перший поверх і завів до кімнати десь в кінці коридору – для чергових. Тісний простір було максимально зайнято меблями: вузька канапа, вузький столик навпроти зі стільцем біля нього, і така ж вузька шафка з книжками. На столі – кристал, що мав подавати сигнал, якщо хтось порушував магічний контур корпусу. Але відмичка Орліс відмикала дуже обережно, тож, не вилети вона сама на ректора – можливо, і не перетнулася б з ним. Клятий тінезвір! Всі кроки заглушив!

Дівчина покосилась на мовчазного ректора: а якщо це дійсно він обертається тим вовком і вештається коридорами Академії? Тоді, їй доведеться одного разу відправити його до потойбіччя… Інакше, як тільки прокляття повністю візьме над ним владу – він почне пити життєву силу з людей. Хоча, можливо, вже п’є, але не повною мірою, інакше студенти зникали б остаточно. Як варіант – він намагається протистояти прокляттю, але для цього треба володіти некромагією, тому, всі його спроби справитись самотужки – провальні. А звернутись по допомогу – втратити посаду. Та й прокляття може не давати цього зробити.

Але… був ще один варіант: Дорвен міг усвідомлено стати магом тіней потойбіччя. Просто, щоб отримати силу, котра дозволить йому жити практично вічно… Якщо не спровадити до тих самих тіней. А в Академії просто бенкет для такого мага – якщо по-розумному, то можна довго залишатись непоміченим. Але по-розумному, схоже, не вийшло. Хоча, ректор на ідіота не скидався. Ще не усвідомив? І тому, він не пам’ятає, що бачив її, перебуваючи у стані звіра? Чи вже перетнув межу і просто грається? Залишилось з’ясувати: на нього наклали прокляття? Або це його добра воля?

– Можете зайняти канапу, – кивнув Дорвен на єдине місце відпочинку.

– А ви? – роззирнувшись довкола, Орліс зачепилась поглядом за кексики на столі – її улюблені! З яблуками, запеченими у вершковому соусі! І шлунок зрадливо забуркотів… Гад! Ну, не голодний же!

– Ви зголодніли? – яке ж ще питання могло виникнути після таких звуків?!

– Ні! Ні! – не могла ж вона дозволити собі накинутись на цю смакоту, порушивши всі правила пристойності! Дівчатка не їдять вночі! В усякому разі, при свідках… Але її шлунку було повністю й абсолютно начхати на всі правила, і він знов видав невдоволене буркотіння.

– Я так і зрозумів, – стримано всміхнувшись, хмикнув ректор. – Пригощайтесь, навіть якщо не зголодніли, – запропонував він компроміс.

Образити господаря цієї, хай і тимчасової та дуже умовної оселі, Орліс не хотіла, тому, важко зітхнувши, вона потягнулась за кексом. В нього був просто божественний аромат і їсти його повільно – видавалось справжньою мукою! Але демонструвати ненажерливість – це вже було б занадто! Тим більше, що це єдина слабкість, котру вона собі дозволяла.

Проковтнувши один смаколик, Орліс ледь утрималась, щоб ще й пальчики не облизати, а її очі, попри всю силу волі, взяли й покосились на другий кексик. Вона, звісно, повернула їх в інший бік, але ректор виявився неймовірно уважним й одразу ж підсунув їй і той:

– Не соромтесь – я вже ситий.

Та куди вже більше осоромитись! Так попастись! Поряд з цим зжерти кексики – взагалі ні про що, тому… вона доїла останній…

– А тепер скажіть мені – хто підбив вас на цю авантюру? – підтягнувши до неї стілець, ректор верхи вмостився на ньому і втупився в очі порушниці порядку.

Який підступний хід! Приспати пильність, підлестившись до шлунку, і почати допит! Якби була студенткою, мабуть, дійсно розгубилася б. Але Орліс повністю усвідомлювала, що її розповідь не викликала й краплі довіри в ректора, та відступати від своєї ідіотської версії вона не збиралась. Хай вважає її ідіоткою, або ж впертюхою – обидва варіанти цілком влаштовували.  

– Авантюру?! – з безпосередньою наївністю покліпала вона своїми насичено-бурштиновими очима на Дорвена. – Потяг до знань, по-вашому – це авантюра?!

Обличчям ректора майнуло неприховане роздратування:

– Гаразд, – його тон з умовно доброзичливого різко став крижаним: – Я удам, що повірив у цю нісенітницю. Але затямте на майбутнє, мейро Весторі! Ще одна витівка – і ніякі ваші знання не змусять мене й надалі потурати вам! Вилетите з академії швидше, ніж встигнете довести свій вибрик до кінця! – стрімко підвівшись, він з таким гуркотом поставив стілець на місце, що Орліс мимоволі відчула себе справжньою студенткою, якою вона не так давно вже й була. І загроза пролунала ледве не слово у слово. Тільки минулого разу це був ректор Академії некромагії – її рідний дід, котрий також заприсягався, що ніякий ступінь кревності не змусить його потурати такій нахабі! Хай то і його рідна онука.

Ситуація знайома – обставини різні. Та ловитись на цей гачок вона не збиралась:

– Я ж нічого не зробила! Якби я дійсно забралась до бібліотеки через вікно – у вас кристал спрацював би! – обурено тицьнула на стіл дівчина. – Знала б, що мені висунуть такі підозри – сиділа б там до ранку, а потім змішалася з натовпом.

– Навряд: вас все одно мій фамільяр відчув би, – не порадував її ректор.

А ось це вже було цікавіше! Останнім часом далеко не всі наважувалися прикликати собі фамільярів. Хоча такі помічники й ставали у пригоді, та віднедавна з’явились специфічні крадії, які навчились створювати артефакти для їхнього переманювання та викрадення. Та найгіршим ставало інше: фамільяр назавжди зберігав зв’язок зі своїм першим хазяїном. Через нього зловмисники могли викачувати енергію, споживаючи її самостійно або збираючи у спеціальні накопичувачі для продажу артефакторам. А для розірвання цього зв’язку – необхідно, щоб істота знаходилась під рукою. Саме тому кожен, хто ризикував завести такого супутника, мусив володіти неабиякою силою й навичками для захисту від крадіжок.

І тепер поставало інше питання: тінезвір – ректор? Чи його фамільяр? Другий варіант для Дорвена мав би бути більш цікавим, хоча й складнішим: утримати такого помічника в покорі не просто, зате самому перероджуватись не треба.