Розділ 11

Тінезвір завмер. Його очі сяйнули синім полум’ям і, на якусь мить здалось, що він зараз кинеться на несподівану візитерку, але чомусь передумав: різко крутнувшись, він з усіх своїх величезних лап помчав у глиб коридору. Орліс кинулась за ним. Бігла, навіть не намагаючись приглушити звук, адже в радіусі метрів двадцяти присутності тінезвіра всі кроки глушились. І, якби вона не захопилась біганиною сходами, то звернула б на це увагу. Ну, зовсім розслабилась!

Але вовк виявився прудкішим (все ж таки в нього чотири лапи, а не всього лиш її дві ноги!) і зник за поворотом до протилежних сходів. Та не встигла вона повернути туди ж, як з розгону врізалась… в потужні груди Дорвена.

Таке неочікуване гальмування миттю позбавило Орліс рівноваги й змусило поточитись назад, оскільки сам ректор практично не похитнувся, а за всіма законами природи при такому зіткненні – хоч хтось та мав відлетіти. І, звісно, відлетіло тіло, котре мало меншу вагу – дівоче.

От тільки, під час зворотного польоту тіло згадало лиш про свою вагу, але не встигло сповістити ноги про зміну власної локації, щоб вже повністю узгодити несподіване переміщення, і ті, керуючись попередньою командою, все ще намагались рухатись вперед. Тож, за все тими ж законами природи, тіло, позбавлене опори, полетіло її шукати, і найближчою виявилась підлога.

Що з цього всього думав ректор – поки було невідомо. Але, як справжній чоловік, він точно подумав, що шукати дівчині опору на підлозі – не найм’якший варіант, тому, спробував допомогти її тілу зависнути у просторі рівно до того моменту, поки її ж ноги згадають, що це вони – опора тілу!

Всіх цих думок виявилось, мабуть, надто багато на один конкретний момент, і вони заплутались між собою. Тож, не дивно, що й дві пари ніг заплутались також…

Одна нога Орліс, явно вловивши зі всього ментального галасу тільки слово «опора», вирішила, видно, її пошукати і, відірвавшись від підлоги, яку чомусь опорою вважати перестала, врізалась в ногу ректора. І була такою переконливою у своєму жесті, що ректорська нога теж вирішила спертись на щось інше й поїхала підлогою назад. Тепер вже його тіло, забувши про все, що там намагалась прокричати голова, вирішило, що час шукати іншу опору, але точно не підлогу і… почало падати на дівчину…  

Зрештою, найрозумнішою виявилась рука ректора, котра, вилетівши вперед, встигла спертись на підлогу й загальмувати його тіло, не допустивши надто вже тісного контакту з іншим – дівочим.

– З вами все гаразд? – мізки ректора нарешті взяли контроль над ситуацією, але явно не повністю – інакше першим пролунало б зовсім інше питання. І Орліс точно була певна, що воно таки пролунає, але піклування про її дуже відносний комфорт – однозначно було приємним.

– Зі мною? – вона вже уявляла, що буде далі, і на це «далі» треба буде дати якусь притомну правдоподібну відповідь, як раптом помітила очі Дорвена – яскраво-сині… І колір був точнісінько такий самий, як в тінезвіра… Та щоб його! – Якщо не рахувати вашу вагу, якою ви на мене зараз тиснете, то жити можна, хоча й не без болю – підлога на ліжечко не тягне, – старанно відводячи погляд, констатувала Орліс.

Слово «ліжечко», схоже, викликало в ректора якусь не ту асоціацію і він, кахикнувши явно з підтекстом, змістився в бік та почав підводитись, заразом простягаючи руку дівчині. Коли ж, нарешті, всі частини їхніх тіл узгодили між собою рухи, переміщення та точки опори, Дорвен, суворо підтиснувши губи, погрозливо нависнув над порятованою, хоч і дуже умовно, студенткою:

– А що, дозвольте спитати, ви робите в такий час в головному корпусі?

Тепер мізки ректора працювали в абсолютно вірному напрямку! Для нього… Але не для його, хай і несправжньої, студентки! І що тепер вигадувати?

– В бібліотеці засиділась… – ляпнути щось більш розумне – розуму не вистачило. Та й інші варіанти звучали б ще божевільніше.

– Це ви так з мене дурника зробити намагаєтесь?! – очі ректора сяйнули ще погрозливіше. – Чи самі прикидаєтесь?

Ну… те, що вона спробувала одразу обидва озвучені варіанти втілити – Орліс промовчала. Краще хай думає, що навіть не прикидається:

– Я почитала розклад занять і зрозуміла, що мені не вистачає деяких підручників, – погляд ректора від погрозливого плавно перетік до кровожерливого, і треба було терміново рятувати ситуацію, поки до цього стану не перетекли його зуби: – А в бібліотеці наткнулась на одну дуже цікаву книгу… – твою ж! А як спитає – яку?! – … «Теорія бойової магії», – ну, ця точно мала бути. – А в мене з бойовою – трохи не все гаразд. І так зачиталась! – Орліс навіть захват на обличчі спорудила. – Що не помітила, коли всі пішли, а бібліотеку замкнули.

Кровожерливість абсолютно точно перетекла у тон:

– З бойовою магією ви не товаришуєте, зате замки зламувати – десь навчились.

– Мейре ректор, – дівчина вирішила, що як спалюватись, то по повній – щоб аж палало! – Ви ж теж були колись студентом… – хитро примружившись, розпливлась вона широким посміхом.

– Мейро Весторі! – якщо її дійсно ще досі не зжерло, то це було дуже дивовижним збігом обставин, за яких ректор виявився, мабуть, занадто ситим. – Мої студентські роки вас не обходять! А от ви ризикуєте значно скоротити свої майбутні спогади щодо цього! Ви не встигли з’явитись, як вже порушили всі найсуворіші заборони! І я маю повне право відрахувати вас з припискою, котра унеможливить ваше подальше навчання будь-де!

Була б вона дійсно студенткою – її така погроза добряче налякала б. А зараз… Відрахування, звісно, ускладнить її розслідування, оскільки доведеться прокрадатись сюди, оминаючи набагато більше перепон, але не завадить повністю. Та краще цього уникнути.

– Мейре ректор, – похнюпившись, Орліс опустила абсолютно винні оченята. – Я можу хоч зараз процитувати вам те, що читала – в мене гарна пам’ять. «Щоб побудувати контур захисного щита…», – почала вона, але була одразу ж зупинена ледь не гарчанням.

– Мейро Весторі! – з очей ректор вже майже блискавки сипались на її нерозумну голову. – Позбавте мене цих лекцій! Ми з вами не на занятті! Ви не мали перебувати в головному корпусі після заходу світила! І поясніть мені – як вас не помітили працівники бібліотеки?!