Розділ 9

Дочекавшись, поки дівчата поснуть – в усякому разі, так здавалось – Орліс тихенько підвелась з ліжка. Щоб бути певною, що її зникнення ніхто не помітить – вона розпилила в кімнаті пилок «Сон мерця». Звісно, він нікого не вбивав, але кожен, чиїх ніздрів торкалась хоча б пилинка – засинав на кілька годин так, що не розбудив би жоден вибух поряд! А от на некромагів він не діяв. Тому, впевнившись, що пилок гарантовано розлетиться, дівчина повернулась до свого шептуна:

– Щось вислухав?

– Та якби ж! – аж ображено ляснув той щелепою. – Таке враження, що про ці випадки знав лише ректор, котрий лежить тепер десь в цілительській. Всі інші – мовчать. Обговорюють що завгодно, але не вештання якихось несанкціонованих примар коридорами Академії.

– Паршиво! – задумливо постукала вона по його черепушці. – А що чутно про цілком санкціоновану примару – Рема? Де він швендяє найчастіше?

– В головному корпусі, звісно – в найстарішому!

– Прогнозовано, – Орліс дістала з потаємних кишеньок своєї сумки кілька артефактів і, підморгнувши Мортіку, рушила до вікна: – Якщо що – удавай з себе мене!

– Як тільки купиш мені перуку – одразу ж! – пирхнув він їй вслід.

Навпроти вікна ріс старезний, височезний, кремезний в’яз. Був би він трохи ближче – з легкістю можна було б застрибнути на одну з його товстелезних гілок, а далі вже без проблем спуститись вниз. Але не пощастило. Довелось видивлятись напрямок, де гілок було найменше, й чіплятись за одну з них магічним арканом. Після чого, відштовхнувшись від підвіконня та схопившись за аркан таким чином, аби руки прикривали обличчя, Орліс полетіла в обійми деревини, одночасно скорочуючи аркан, аби потрапити в потрібний проміжок між гіллям.

Поки влітала в крону, пара гілок все ж встигли дістати й хльоснути по щоках, але це цілком можна було пережити. Спружинивши ногами об стовбур і зависнувши біля нього, дівчина роззирнулась. Магічні світильники біля дерева практично не літали, але некромагів змалечку вчили бачити в темряві, тож, це проблемою не являлось. Звісно, як вдень вони не бачили, але й сліпими киценятами не тицялись.

Підтягнувшись до гілки, на якій висів аркан, Орліс спритно закинула на неї ногу і всілась верхи. Та тільки зібралась спускатись вниз, як хтось боляче шмагонув її по дупі…

– Ай! – дівчина миттю озирнулась.

На гілці поряд сиділо невеличке створіння з листям замість волосся, та й одежина була наче зшита з листя – і розмахувало лозиною:

– Тебе хто сюди кликав?! – сердито сяючи зеленющими очиськами, мало не прошипіло воно.

– В’язолик? – здогадалась Орліс, згадавши лекції про духів рослин. Логічно було, що той, хто жив на в’язі – був його духом. Хоча, в людних місцях оселятись вони не надто полюбляли, хіба дерево виявлялось з надто потужною енергією.

– Диви, яка обізнана! Стихійниця? Некромантка? – не менше подивував її своїми знаннями дух.

– Та ти теж, бачу, не сьогодні народився, – спробувала дружньо всміхнутись йому дівчина.

– Не сьогодні! – погордливо відрізав малий. – Дереву кілька віків!

– А тобі? – здогадавшись про його власний незначний вік, хитро всміхнулась Орліс.

– Не має значення! – огризнувся той. – Я пам’ятаю все, що пам’ятає дерево!

– Та жодного сумніву! – тримаючись однією рукою за гілку трохи вище, дівчина примирливо здійняла вільну. Зрештою, злити духа в неї наміру не було – він легко міг влаштувати досить болісне падіння з дерева, що в її плани не входило аніскільки – А звати як?

Дух підозріливо примружився:

– Тобі навіщо?

– Та якось неввічливо – розмовляти, не звертаючись за ім’ям, – спокійно знизала плечима Орліс.

Мружачи то одне, то інше око, дух покривив губами, спробував щось видивитись десь вгорі, похитав головою і кивнув:

– Арі.

Це вже було щось! Якщо дух сходив до того, аби представитись – з’являвся шанс на те, що капостити він не стане. Але спрацьовувало це не завжди: надто примхливими були ті діти природи.

– Орліс, – представилась і вона.

– Ім’я гарне й, наче, людське, – ковзнув по ній прискіпливим поглядом малий. – А чого ходиш не як люди?

– Щоб інших людей не розбудити, – приглушено хихотнула дівчина.

– Значить, некромантка, – досить швидко зробив він висновок. – Тільки вони вештаються ночами незрозуміло якими шляхами.

– Який здогадливий! То, може, заразом підкажеш, чи не бачив чого дивного на території? – духи зазвичай не надто полюбляли віддалятись від свого дерева, якщо вже зародились на ньому, але інколи цікавість і їх тягнула куди далі.

– Щось на кшталт тіньового звіра з дивними живими очима? – ошелешив її Арі.

Орліс нервово зглитнула:

– Кого ти бачив?!

– Чорного велетенського вовка з очима, що сяяли мов дві сині зірки, – уточнив дух, широко розвівши руками, ніби хотів показати розміри звіра, але, зрозумівши, що його рученят на це не вистачить – просто махнув ними. – І хутро в нього зеленим підсвічувало.

Про тіньового звіра мейр Ґрейтор не розповідав. Та, якщо тут десь бродила така істота – значить, на території Академії був справжній прорив з потойбіччя і те, що ніхто не зник остаточно – було просто щасливим випадком!

– Дякую! – розгублено кивнувши, Орліс почала спускатись з дерева. – Піду шукати, поки він не знайшов когось.

Зістрибнувши вниз, вона вирішила не покладатись лиш на власне чуття і пустила вперед закляття, котре мало зреагувати на найменшу присутність некромагічної енергії. Темно-зелена кулька швидко понеслась просто до головного корпусу, куди Орліс і збиралась навідатись першою чергою, тож, схоже, це була доля.