Розділ 8

Не встигла Орліс дійти до дверей, як з-за них пролунав жахливий виск. Влетівши всередину, дівчина пробігла до спальні і завмерла: обидві співмешканки, підтисши ноги, тиснулись одна до одної на її ліжку, а з підлоги на них глипав своїми турмаліновими очиськами Мортік.

– Я бачу вас не вчили не нишпорити по чужих речах, – спокійно підхопивши свого шептуна, насмішкувато хмикнула Орліс.

– Це шептун?! Ти некромантка?! – злякано тицьнувши в бік черепа, верескнула Камелі. – Тобі не місце в цій Академії!

– Ідіотка! – закотивши очі, поклала свого улюбленця на нічний столик Орліс. – Це! – ледь не вбуравилась вона в нього вказівним пальцем. – Будильник! Найостанніша модифікація, налаштована будити до тих пір, поки ти дійсно не встанеш. І так! – сяйнула вона на обох дівчат лиховісною посмішкою. – Мені до вподоби його форма. Якщо вас щось не влаштовує – пишіть скаргу ректору, але він його вже бачив і не мав нічого проти. Ще претензії є?

– Ненормальна! – злетівши з її ліжка, помчала на вихід сріблявка.

– Божевільна, – буркнувши й собі, рвонула за нею подружка.

– От і чудово! – почувши, як хряснули вхідні двері, задоволено поплескала в долоні і впала на своє місце Орліс.

– І що чудового?! – обурено пирхнув Мортік. – Мені знов ледь не розтрощили щелепу!

– Вона в тебе теж магічно закріплена, – відмахнулась дівчина. – Що вони хотіли?

– Перевірити твої речі, – образа сочилась в кожній букві, старанно вимовленій ним.

– Знов тобі не сиділось тихо? – сердито блимнула на нього Орліс.

– Та що ж таке?! – очі шептуна спалахнули червоним вогнем вищого ступеня крайньої образи. – Я ще маю відповідати за чужі недоліки, як-то – копирсання в чужих речах?! Все! Звільняюсь! Хай тобі місцева примара плітки збирає! А мене впокой до вічного спокою! Я не бажаю жити у світі, в якому шкодують виділити якусь жалюгідну крихту вдячності! Ноги моєї в ньому більше не буде!

– В тебе немає ніг, – спокійно вислухала його тираду Орліс, явно звикла до подібних ораторій.

– Значить, не буде щелепи! – ляснув той зубами.

– То її все ж поховати? – потягнувшись до нього рукою, почесала вона пальцем кістляву вилицю. – Будеш тоді лиш підвивати?

– Живодерка! – знов ляснув щелепами Мортік, явно спробувавши вкусити свою хазяйку.

– Завваж, це була твоя пропозиція, – розсміявшись відсмикнула руку Орліс. – Я лиш хотіла догодити тобі, виконавши передостанню волю.

– Чому це – передостанню? – покосився на неї шептун.

– Так ти ж сам лише щелепу впокоїти вирішив. Все інше залишиться і, можливо, колись, якось примудриться своїм виттям щось мені пояснити про свою останню волю, – дівчина розвела руками: – Щелепи ж не буде. А розмовляти без неї – трохи складніше.

– Ти взагалі мене не цінуєш, – плаксиво пхикнувши, Мортік крутнувся на столику й розвернувся до хазяйки потилицею.

– Я тебе обожнюю! – схилившись, вона смішливо цмокнула його в черепушку. – Тому, ніякі зуби в тебе не хитаються, а щелепа не відвалюється.

– Та, звісно! – не обертаючись, пробубонів він. – Хто ж ще тобі буде збирати інформацію? Причому, так якісно!

Розмову перервав звук вхідних дверей і за мить до спальні влетіли обидві співмешканки Орліс і комендант. Жінка одразу ж втупилась у череп, потім перевела погляд на його хазяйку:

– Я так розумію, що з шептуном ти б сюди не прийшла, – скоріше констатувала, ніж питала вона.

– Мейро Карлін, – підвівшись з ліжка, Орліс стала так, аби прикрити собою Мортіка, – ви краще за мене знаєте, що справитись з шептуном здатні лише некромаги. А мої документи з перевіркою мого магічного потенціалу – можете переглянути в ректора. Якщо цього недостатньо – зробіть запит  до Академії Мартеліну, і впевніться остаточно, що я володію лиш цілительською магією.

Заклавши руки за спину, жінка погрозливо кахикнула й озирнулась на принишклих дівчат:

– Заради чого ви відірвали мене від роботи?!

– Ми думали… – непевним голосом почала Равена, оскільки її подружка явно вирішила, що не вона має на це відповідати.

– Справді? – їдучим тоном поцікавилась комендант. – Здивували! Піду на радощах з’їм щось смачненьке! Невже хтось в цьому гуртожитку знає таке слово?! А якщо ще й дійство таке вміє… – примруживши очі, знущально хихотнула вона, – …то я тиждень святкувати буду!

– Мейро Карлін! – спробувала все ж обуритись Камелі, але, нарвавшись на нищівний погляд жінки, швидко змовкла – схоже, навіть ця зірочка її побоювалась. В усякому разі, віч-на-віч.

– І не здумайте влаштувати тут бійку! – знов пропекла вона поглядом сріблявку. – Цього разу – вилетите всі! – пообіцявши лиховісним тоном, комендант залишила кімнату.

Впавши на ліжко, Орліс сумно похитала головою:

– А я ж повірила в нерушимість нашої дружби! Такий удар в саме моє серденько!

– Щоб я записувалась у друзі до болотяної цвілі?! – гидливо скривившись, Камелі рушила до кімнати для навчання. – тільки, якщо небо впаде на землю.

– Дивись, не зуроч! – реготнула їй в спину Орліс. – А то раптом впаде.

До самої ночі її більше ніхто не чіпав. А от вночі Орліс мала чіткий намір пробратись до коридорів одного з навчальних корпусів, де найчастіше, за словами нещасного мейра Ґрейтора, зустрічались якісь потойбічні істоти, після кожної появи яких обов’язково зникав хтось зі студентів. Потім вони, щоправда, з’являлись, але якісь дивні – ніби кимось залякані, оскільки нічого розповідати не хотіли і лиш швиденько забирали документи та переводились до іншого навчального закладу. А ректор дуже не хотів, аби це все спливло й нашкодило репутації Академії, тому звернувся до свого давнього товариша – дядька Орліс, з яким колись навчався разом.

Так вже сталось, що її дядечко – єдиний з усього сімейства не успадкував некромагію. Зате став відомим цілителем, а згодом, і ректором Академії в Аґронтії. І, щоб не шукати якогось лівого некромага, він звернувся до племінниці, котра вже чотири роки, як завершила навчання в некромагічній Академії, та встигла створити власну детективну агенцію, займаючись розслідуваннями злочинів, вчинених саме некромагами, або розбиралась з дивними випадками, пов’язаними з потойбіччям. Тож, відмовитись від такої пропозиції – не змогла!