Розділ 5

Судячи з виразу обличчя срібноволоски, вона не звикла до такого поводження з нею, та Орліс це не обходило – вона також не звикла до навіть не хамства – свинства! Тому, поставити на місце зарозумілу нахабу – було святим ділом!

– Розумні люди не тонуть в болоті, – зверхньо викрививши свого ротика, пирхнула Камелі. – Вони його оминають.

– А ще розумніші – перетворюють його на затишну місцинку, – їдуче всміхнулась Орліс. – І я це вмію робити дуже добре, – вона повернулась обличчям до спальної кімнати: – Котре ліжко – вільне?

– Для тебе? – вишкірившись, до неї наблизилась друга дівчина – Равена і, взявшись двома пальчиками за рукав Орліс, потягнула її до однієї з двох дверей в куту приміщення. – Ось тут. Можеш взяти матрац.

Це була тісна комірчина, в якій досить недбало валялись побутові артефакти і ще якісь не найуживаніші речі. Схоже, що ця парочка вже не одну студентку вижила звідси таким чином. От тільки в планах Орліс було те саме щодо них обох. Ні, якби вони були хоча б нормальними дівчатами – вона вже якось утиснула б себе! Але не тепер.

– Здається, тут давно ніхто не прибирав, – озирнувшись на дівчат, хмикнула некромантка. – В моїй Академії за це нараховують штрафні бали.

– От ти і прибереш! – противно гиготнувши, Равена несподівано заштовхнула її всередину й замкнула двері магічним замком.

– Влаштувати їм головний біль? – майже пошепки запропонував Мортік. – Чи просочити їх цвинтарною цвіллю?

– Я тут теж житиму й дихати цвіллю не збираюсь, – створюючи світлову кульку, відмахнулась від нього Орліс. – А головний біль аж ніяк не лікує від подібного гадства. Тому… доведеться вчити так, щоб дійшло.

Розвернувшись до дверей, дівчина окинула замок магічним зором й закотила очі:

– Святі мерці! Якщо це – межа їхніх можливостей – то боюсь уявити рівень інших, кого вони вже зацькували! Нелякані ідіотки.

Розімкнувши закляття, Орліс штовхнула двері і вийшла. Обидві нахаби дивились на неї з викликом і трохи з подивом: мабуть, не очікували такого швидкого звільнення. Некромантка ж, не довго думаючи, рушила до другої кімнати, що слугувала спальнею й, наблизившись до того ліжка, котре знаходилось біля вікна, безцеремонно згребла з нього на підлогу чиїсь речі та кинула на покривало свою сумку:

– От тепер мене все влаштовує! – її хижа посмішка мала б застерегти співмешканок від нерозумних дій, але одну з них було вже не зупинити.

– Ти що собі дозволяєш?! – першою кинулась до неї Равена, в той час, як її подруга очікувала розв’язки, явно звикла виконувати брудну роботу чужими руками.  

– Я спитала, але відповіді не отримала, – спокійно розвернулась до неї Орліс. – Це може означати лиш одне: мені залишили право обирати ліжко самостійно, і я його обрала.

Рука дівчини, що потяглась до неї, була спритно перехоплена й завернута за спину нападниці:

– Не раджу розмахувати кінцівками, не забезпечивши їм гарантованої регенерації – можна позбавитись навіки. Це – перше правило. Друге – не лізь до людини, про рівень здібностей якої не знаєш нічого. Третє – вивчи правила ввічливості і буде тобі щастя! – вона відштовхнула її від себе й перевела погляд на срібноволоску, котра явно не квапилась втручатись, проявляючи цим хоча б якісь розумові залишки.

– В нас був важкий день, – не надто щиро всміхнулась Камелі. – Надто прискіпливий викладач, поганий настрій – з ким не буває. Хочеш це ліжко? Гаразд, – вона повернулась до подружки: – Збери речі, Равено! Мене цілком влаштує ліжко біля стіни.

Розлючено пирхнувши, та підкорилась й прибрала все, що опинилось на підлозі, вкотре підтвердивши, що головною тут є не вона. А, значить, найбільших капостей варто очікувати саме від сріблявки.

– Я рада, що ми порозумілись, – посмішка Орліс була з розряду «Я знаю, що ти замислила, але прикинусь наївною ідіоткою». – В друзі не набиваюсь: мене цілком влаштує мирний нейтралітет. Я не лізу до вас, ви – до мене. Ми домовились?

Якби посмішку, що розпливлась яскравими вустами Камелі, можна було трансформувати в отруту – мертвим лежав би вже весь гуртожиток – стільки її там було:

– Звичайно. Але чому б не потоваришувати?

В Орліс з язика так і хотіло зірватись зауваження, що товаришувати зі зміями – надто слизько, та вона вчасно його прикусила, всміхнувшись у відповідь:

– Я тільки за.

– Чудово! – Камелі кинула побіжним поглядом на свою посіпаку. – Ми збираємось до столової. Якщо хочеш – ходімо з нами.

Йти з цією парочкою Орліс бажанням не палала, але сама ж погодилась на перемир’я:

– Хочу! – зрештою, вона була готовою до будь-якого розвитку подій і розслаблятись не збиралась.

– Прошу! – Камелі першою рушила на вихід.

Равена, все ще кидаючи ненависні погляди на новеньку, вкотре вимушено скорилась і також вискочила в коридор. Орліс, ретельно скануючи магічним зором простір перед собою попленталась за ними.

Дорогою Камелі удавала з себе набагато говіркішу, ніж була насправді. Цікавилась всім: звідки Орліс приїхала до них? Чому? Чим цікавиться? Начебто нічого підозрілого, але щось вчувалось в її інтонаціях, через що некромантка постійно повертала себе до реальності, щоб не пропустити підступ, який для неї точно готували. І вона не помилилась.

В столовій було вже повно народу, котрий зайняв майже всі місця, хоча вільні подекуди ще були. І, як на зло, їм довелось йти повз столика, за яким сиділи явно викладачі і сам мейр ректор. Останній сидів з краю та ще й обличчям до всіх, хто заходив, і зараз просто-таки свердлив поглядом новеньку. Якби не його зайва увага, Орліс вчасно помітила б, як просто нізвідки в неї під ногою з’явилось щось схоже на прозору желеподібну масу, а в спину штовхнуло ледь помітним закляттям, й вона полетіла просто на коліна Дорвену… І хай би на коліна, але ж на них, судячи з траекторії падіння, мало приземлитись її обличчя…