Розділ 4

Орліс на мить завмерла: спробувати налякати мисливицю на привидів вдруге за день?! Це вже занадто! Але хтось провернув все таким чином, що ні вона, ні Мортік не відчули присутність нежитя! Таке було під силу лише некромагу високого рівня.

– Що це було? – з сумки почувся стурбований шепіт.

– А ти як думаєш? – сподіваючись видивитись хоч когось, хто міг би керувати примарою, крутилась довкола себе дівчина.

– Я лиш відчув застарілу енергію невпокоєності, – завовтузився всередині шептун. – Він точно не новий.

– Це й дивно, – не помітивши поблизу жодної душі, Орліс рушила далі доріжкою крізь парк. – Примара явно давно тут вештається. Тобто, її точно не викликали ось тільки, щоб мене злякати. Хоча, нацькувати могли. Але про моє прибуття до Академії знають тільки двоє: декан, він же ректор, та секретарка. Секретарка точно не справляє враження некромантки. Дорвен? Враховуючи ту сферу-утримувач духа, цілком може бути. Проте… – замислившись, дівчина зупинилась, – …діяти так відкрито?! Треба бути повним ідіотом! Хоча, якщо він вважає мене просто зарозумілою студенткою, котра стала небажаним свідком його таємниці – цілком логічно. Тому що, так лякати мисливицю на привидів він би не став. Значить, про те, хто я насправді – наш лякальник не знає, і це добре!

– Або удає з себе дурника, щоб ти думала не на того, – інтонацією, що пасувала б глибоко філософському висловлюванню, прорік Мортік.

– Теж може бути, – рушила далі Орліс. – Треба буде якоїсь ночі впокоїти це нещастя.

– Щоб він впевнився у своїх здогадках? – несхвально ляснув щелепою шептун.

– Якщо він знає, хто я – підтверджувати немає чого, – відмахнулась від нього дівчина. – Якщо не знає – ніколи на мене не подумає. Ну, або хоча б якийсь час.

В цей момент з-за дерев з’явились будівлі гуртожитків й перші студенти, котрі, мабуть, повертались з занять, тому, розмову довелось припинити. Кинувши ще раз оком на карту та визначившись з напрямком, Орліс швидко знайшла потрібний корпус, в якому жили майбутні цілителі.

Триповерхова споруда була зведена також круглою – схоже, в головній Академії Аріантіса тяжіли саме до таких форм. Над головним входом красувалась емблема цілительського факультету: подорожник, ромашка й дивина, сплетені складною магічною формулою, що перетворювала ці три трави на потужне відновлювальне зілля. Навіть, якби в Орліс не було карти – знайшла б потрібну будівлю за емблемою та великою кількістю ампельних квітів, що прикрашали балкони гуртожитку по всьому колу на всіх трьох поверхах, перетворюючи його на велетенський квітник з лікарських рослин.

Комендантом виявилась висока, жилава молода жінка років за тридцять – дуже симпатична, але надто сувора. Її чорне з синім відливом волосся було туго стягнуто на потилиці, що додавало її виразу ще більшої жорсткості. Окинувши оцінювальним поглядом новеньку, вона рішучим рухом забрала з її рук документи, невдоволено їх вивчила і буркнула:

– Вони приймають хтозна-кого, хтозна-коли, а я місце шукай! Ну! – втупилась вона в Орліс. – І куди я маю тебе поселити?

– На вільне місце? – наївно покліпала очима дівчина.

– На вільне місце? – перекривила її комендант. – А де я його тобі знайду?! Всі курси укомплектовано.

– Мейр Ґрейтор казав, що мене беруть на вільне місце, – безпосередньо знизала плечима Орліс. – Мабуть же, і в гуртожитку є?

– Мейр Ґрейтор – свята людина! – скрушно похитала головою жінка. – За що, мабуть, і постраждав. Всіх ладен під своє крильце зібрати. От тільки в мене крильця не безрозмірні! Я – не ректор.

– То мені шукати кімнату в місті? – вже навіть хотіла порадіти дівчина, але, зіткнувшись з погрозливим поглядом коменданта, принишкла.

– Я тебе пошукаю! Орліс Весторі вже зараховано на баланс, за котрий я також відповідаю, – невдоволено поморщилась жінка. – А неприємності, якщо з тобою щось станеться, мені не потрібні, – ще раз пробігшись поглядом по новенькій, комендант несподівано хитро всміхнулась: – Є один варіант, але тобі він не сподобається. Хоча… якщо ти зробиш так, аби він не сподобався декому іншому – аплодуватиму тобі стоячи! І з мене – найдорожчий обід в нашій столовій.

Орліс ошелешено кліпнула: вона нічого не зрозуміла, окрім того, що їй обіцяли неприємності. Схоже, до тих, що вона вже отримала – додавались ще одні, в якості сюрпризу. Мабуть, доля вирішила, що сюрпризів їй на один день було недостатньо.

– Ви про що? – ледь не пискнула, трохи перегравши дівчина.

– Зараз дізнаєшся, – посмішка на гарних вустах коменданта не віщувала нічого доброго. – Ходім! – записавши щось в один з журналів, жінка підвелась й рушила до сходів, якими нескінченно бігало то вверх, то вниз різномасте студентство. Та варто було з’явитись на сходах хазяйці гуртожитку, як всі швиденько розчищали їй шлях, притискаючись до стіни.

– А можна дізнатись ваше ім’я? – така видатна жінка не мала залишитись для Орліс безіменною.

– Я б подумала, що ти з переляку і власне забула, але… – комендант різко зупинилась, й дівчині довелось гальмувати так само швидко, щоб не врізатись в неї. – Кхм… – зіщуливши очі, схилилась до неї жінка, – …а гарна в тебе реакція. Думаю, що переляк – це не про тебе, скільки б ти не удавала його. До речі, тобі по дорозі нічого незвичного не трапилось?

А це було цікаве питання. Знати б ще – чого саме воно стосувалось.

– Ви про що? – не квапилась розповідати про інцидент Орліс.

– Про нашого дуже гостинного привида – Рема, – тепер вже дійсно ошелешила її комендант. – Він полюбляє новеньких лякати своїм козирним «Забирайся звідси!»

В сумці тихенько крякнув Мортік, й дівчині довелось закашлятись, аби приховати цей звук, а потім усміхатись, ніби нічого не сталось:

– А я думала то вітер прошелестів. Замислилась. Не розчула.

– Ну, так! Ну, так! Просто вітер, – вустами жінки ковзнув лукавий посміх. – Рем в нас старовинний – залишили як історичну пам’ятку. Сам він розповідає, що знав першого ректора, але страждає на провали пам’яті. Тому дізнатись в нього щось – марна справа. А так він – нешкідливий. Ходім, – кивнула й рушила далі. – Моє ім’я – Ланіс Карлін.