Розділ 3

Секретарка, літня, трохи повнувата жіночка миловидної зовнішності увійшла до приймальні одночасно з тим, як з кабінету ректора вискочила Орліс. На її питальний погляд – дівчина мовчки простягнула аркуш з розпорядженням приглянути якийсь час за можливою студенткою, поки новий ректор визначиться з тим, чи стане вона нею дійсно.

– Мейро Орліс Весторі?! – розпачливо сплеснула руками секретарка. – Я зовсім забула про наказ мейра Ґрейтора! Все сталось так швидко! – заторохтіла вона, нервово перебираючи аркуші в себе на столі. – Він тільки-но вручив його мені і я лиш тільки прочитати встигла, як він впав непритомний. Жах просто! Так і лежить… десь тут… – Орліс не одразу збагнула що малось на увазі, чи… хто, поки жінка не продовжила: – Ось! – вихопила вона наказ, змахнула ним перед обличчям дівчини і… заплакала.

– Заспокойтесь, мейро Трентор, – співчутливо обійняла її за плечі Орліс. – Я впевнена, що цілителі швидко поставлять мейра ректора на ноги.

– Якби ж то! – схлипнула жінка, втикаючись носом в її плече. – Вони й досі не знають, що з ним! А мейр Ґрейтор був найкращим ректором на моїй пам’яті!

– Що значить «був»?! – обурилась за ректора дівчина. – Він, як я розумію, залишається чинним ректором. Просто… на якийсь час його підміняє мейр Дорвен.

– Ой! – злякано прикрила рота секретарка. – Це все нерви. Зараз… Зараз я передам наказ мейру Дорвену, оскільки тепер і він має його підписати, – змахнувши з щік сльози, жінка з легкістю гірської сарни влетіла до кабінету ректора, звідки за хвилину визирнула й запросила увійти.

Треба було бачити невдоволений вигляд того мейра Дорвена! Теоретично, він цілком міг би й не підписати наказ. Але, практично, навіщо йому наживати неприємності, коли діючий ректор повернеться?

– Вітаю, мейро Весторі! – далеко не радісним тоном оголосив декан остаточне рішення. – Вас зараховано на цілительський факультет Академії магії Ліорейну. Мейра Трентор зараз видасть вам всі потрібні інструкції й ви можете влаштовуватись у гуртожиток.

Гуртожиток Орліс і був потрібен, і ні. З одного боку, студенти – чудові базікали, котрі можуть, навіть не підозрюючи цього, розповісти купу важливої інформації. З іншого, їй не потрібні сусіди по кімнаті, але з цим вона якось розбереться. Тож, варіант – проситись жити окремо, знімаючи кімнату – точно відпадав. Тим більше, це ніколи не віталось, оскільки викладачі несли хоч відповідальність за своїх учнів, адже магія недбальства не прощала.

– Дякую, мейре Дорвен! – натягнувши вдячну усмішку, закивала головою Орліс. – Ви не пошкодуєте! – от з приводу останнього – вона не була особливо впевненою, враховуючи підозри щодо нього, але хто ж про це скаже!

– Дуже на це сподіваюсь, – ще менш радісно буркнув декан.

– Ходімо, мила, – потягнула її на вихід секретарка. – Я все вам розповім.

У приймальні жаліслива жіночка вручила новоявленій студентці купу аркушів, на яких були розклади занять, пропуски до бібліотек, гуртожитку, магмайданчиків, імена викладачів, карта-схема академії.

– Зараз я сповіщу коменданта гуртожитку і, як тільки ви прийдете до нього – він надасть вам місце в кімнаті, – активувавши магфон, вона швидко надиктувала сповіщення й відправила. – А всю іншу інформацію ви прочитаєте, або дізнаєтесь у студентів, – сумно всміхнувшись, вона провела дівчину до дверей.

Полегшено зітхнувши, Орліс звірилась з картою-схемою Академічного містечка та рушила в напрямку гуртожитка, до якого треба було пройти кілька лісопаркових зон, між якими й розташувались всі корпуси Академії. Головний корпус стояв у центрі, а взагалі саме містечко займало досить велику площу на південній околиці столиці Аріантіса – Ліорейні.

Далі колом стояли кілька магмайданчиків для тренувань магів різних напрямків; кілька бібліотек – відповідно тим самим напрямкам; і велика столова, в якій можна було поїсти поза заняттями. Наступне коло – гуртожитки, куди вона і йшла. А вже за ними – навчальні корпуси.

– В мене зубик хитається! – жалісливо заскімлило з сумки.

Роззирнувшись довкола та впевнившись, що їх ніхто не почує, оскільки зараз був час занять й ніхто поруч не вештався, Орліс злегка ляснула долонею по сумці:

– В тебе не можуть хитатись зуби – вони всі магічно закріплені.

– Тобі мене взагалі не шкода! – пхикнуло звідти. – Я ледь не скалічився!

– Ти мене здав ректору! – сердито огризнулась на нього дівчина. – Якщо він не ідіот – а він точно не ідіот – то в нього вже є залізні підозри щодо моїх здібностей. І далеко не цілительських! Не можна було тихенько в сумці полежати?!

– Та ти ж сама мене жбурнула! – обурено, судячи зі звуку, ляснув щелепою Мортік. – Якби я за його рукав не зачепився – мою щелепу вже можна було ховати остаточно!

– Ти б так за сумку чіплявся, як за його рукав!

– Зате тепер ти знаєш, що йому точно є що приховувати!

– Як і він здогадується, що я далеко не та, за кого себе видаю! – стишивши голос, шикнула на нього Орліс. – Гадаєш, цей новий ректор не почне з’ясовувати подробиці? Добре, як його влаштує відповідь мого дядечка, що така студентка в них є. Точніше, вже нема. А якщо почне копати?

– Ну, то впокоїш і закопаєш його! – дурнувато гигикнув Мортік.

Щось відповісти Орліс не встигла: з-за величезного дуба, повз якого дівчина проходила, несподівано вилетіла ледь помітна примара і, прошипівши їй в обличчя: «Забирайся звідси!» – одразу ж розвіялась.