Розділ 1

Влетівши до кабінету ректора магічної Академії Ліорейну, Орліс втупилась в незнайомця: високий, статний, з довгим, зібраним на потилиці у хвоста білявим волоссям – він був схожим, скоріше, на офіцера, ніж на викладача. І, тим більше, він не був схожим на ректора Тавіса Ґрейтора, котрого вона знала особисто.

– Перепрошую, мейре*… – вона дуже сподівалась, що ректор просто запізнюється на зустріч, котру сам і призначив їй. Сама ледь не спізнилась.

– Дорвен. Елрік Дорвен, – сухо відкарбував їй своє ім’я незнайомець. – Декан факультету бойової магії, – на цих словах Орліс ледь стримала усмішку: все ж чуття її не підвело – майже вгадала щодо офіцера. – І виконуючий обов’язки ректора, на період його відсутності, – а от ця фраза миттю стерла навіть натяк на якусь радісну емоцію.

– Тобто? – ошелешено покліпала вона очима, усвідомлюючи, що всі плани, вибудовані з такою ретельністю, полетіли в дупу світу… – А-а-а… мейр Ґрейтор?

– Мейр Ґрейтор захворів і, поки він буде поправляти своє здоров’я – його обв’язки виконуватиму я, – якщо щось з її планів ще намагалось скластись хоч в щось притомне, то, після такого копняка, і ці дрібні залишки полетіли в ту ж саму прірву.

– Сподіваюсь, нічого серйозного? – поцікавилась з надією в голосі, але десь в душі вже аж голосило по тій надії: що спочила вона, схоже, вічним сном. Аби лише не сам ректор.

– Я не зобов’язаний ставити до відома щодо здоров’я мейра Ґрейтора – людей, не дотичних до нього, – зовсім не люб’язно відрізав їй декан. – Тільки, якщо ви є його родичкою.

Родичкою вона не була. А от виконувачем його замовлення, за яке вже й задаток отримала – дуже навіть була! От тільки розповідати про це не могла також. Тим більше, тому, чиє ім’я фігурувало серед підозрюваних.

– Мене перевели до вашої Академії за особистою домовленістю мейра Ґрейтора, – Орліс дуже сподівалась, що ректор встиг оформити на неї всі потрібні документи. – На цілительський факультет, – вона, щоправда, просилась на бойовий, оскільки з цим в неї якраз все було гаразд, але місця були лиш на цілительський. Тим більше, що лекції на ньому читав сам ректор, тож, її гарантовано ніхто зайвий раз і не чіпав би.

Декан неприємно похмурився:

– Звідки вас перевели?

– З Академії в Мартеліні. Провінція Аґронтія, – навіщось уточнила Орліс.

– Гадаєте, я не знаю, де знаходиться Мартелін? – тон декана став ще менш товариським, хоча він таким і не був від самого початку.

– Перепрошую, мейре Дорвен, – як не хотілось, а довелось натягувати на себе винну усмішку, щоб не зіпсувати стосунки з виконуючим обов’язки ректора ще більше. А, судячи з виразу його обличчя, вони вже були зіпсовані незрозуміло чим від самого початку. – Я просто нервую за здоров’я мейра Ґрейтора. Найдобріша людина! Він так перейнявся моєю долею, що дозволив мені перевестись до вашої Академії посеред навчального року.

– Це мене й дивує, – окинув її підозрілим поглядом декан. – Подібні переводи відбуваються лиш по завершені навчального року, і мейру Ґрейтору відомо правило Академії.

– Але в мене були особливі обставини! – Орліс вигукнула це з таким почуттям, що з ним сміливо можна було хоч на сцену. Залишилось лиш обставини вигадати. Адже ректор обіцяв «перевести» її, як дуже здібну цілительку, місце котрої – в найкращій академії Аріантіса. А для цього типа цей аргумент якщо й спрацює – станеться перевірити. От тільки вона спеціалізувалась якраз по впокоєнню, хоча й не живих, але в цій Академії не було факультету некромагії – таких спеціалістів вчили окремо від усіх і не в столиці, щоб інших не розлякали своїми специфічними експериментами.   

– Я з радістю також послухаю ваші обставини, – попри слова, радості на обличчі декана не було взагалі.

Але вагатись було ніколи. До того ж, раптом декан переговорить з ректором і той розповість ту історію, про яку вони домовились? Брехати – то вже впевнено й підготовлено! Та й документ, що підтверджував її слова – лежав у сумці. Вона за його підробку чималеньку суму відвалила! Щоправда, з авансу, та все ж.

– В мене… здібності… видатні… – Орліс ледь язика не відкусила, поки промовляла все це, але в неї був лиш такий варіант. Цікаво, хто тепер викладає цілительство і як поставиться до неї?

– Навіть так? – декан на новоявлену ученицю з такою недовірою подивився, що навіть образливо стало! – Я можу побачити ваш щоденник студента?

Щоденник вона, звісно, могла показати – ідеальний! Аби ще була змога ту ідеальність підтвердити. Та вже як буде. Знявши сумку з плеча, Орліс полізла всередину, але через хвилювання – впустила її на підлогу і… звідти вивалився її шептун… Мортік. Відполірований до блиску череп з червоними турмаліновими очима, що дістався їй у спадок. Він мав би чудово збирати чутки з плітками, якби не був трохи зламаним, але не викидати ж того, хто був колись твоїм родичем! Хай і стародавнім. От тільки подібні речі належали лише некромантам, а про її справжню магію знати ніхто не мав…

– Шептун?! – миттю спробував визначити властивості артефакту Дорвен.

Як на зло, ще й Мортік вирішив розкрити свої щелепи, аби щось ляпнути, хоча йому й було суворо заборонено розмовляти в присутності сторонніх. Та коли він слухав?! Тому, спритно вихопивши з сумки яблуко, Орліс запхала його йому в рота й закинула назад:

– Будильник. Будить – ідеально!

В принципі, і такі речі дійсно зустрічались, але, знову ж таки, їх більше полюбляли некромаги. Та хто ж може обмежити студентські вподобання?!

– А яблуко навіщо? – декан дивився на неї ще підозріліше.

– Яблуко? – хотіла б вона знати – навіщо будильнику яблуко! – Я… впустила Мо…го будильника… і він трохи зламався – кричить, як тільки побачить денне світло. Треба нести до артефактора, щоб полагодив. От і затикаю його яблуком, – в цей момент з сумки почувся характерний звук хрумкоту й довелось, ніби між іншим, поплескати по ній рукою, аби той припинив жерти. Важко зітхнувши, Мортік затих.