9 (4)

Не знаю, скільки часу минуло, поки я прийшла до тями, але, напевне, чимало. Мені знадобилось докласти титанічних зусиль, аби не провалитись в чорноту майже одразу після пробудження. Я чіплялась за свою свідомість, мов той звір, відчайдушно та вперто.

Що ж трапилось… Зрозуміти б.

Нарешті вдалось розкрити очі.

Довкола вже не було темно, проте і розгледіти багато що тьмяне освітлення не давало. Я ледь змогла відшукати джерело енергії – два дрібних вогника під самою стелею.

Це явно було проявом сили якогось слабенького мага.

Проте, слабкий він чи не дуже, про те, щоб я нічого не могла йому вдіяти, подбав. Я сіпнулась і зрозуміла, що руки мої закуті у кайдани. Ноги – теж надійно зафіксовані. Одяг нібито ніхто не чіпав, тільки зняли плащ, але якби ж вся біда саме в одязі!

Я напружилась. Спробувала використати власну силу, аби вибратись, але ні… На жаль, магія ілюзій не допомагає вивертати руки з кайданів.

Та й магія відчувалась якось дуже слабко, ніби хтось замурував її в моєму тілі, так надійно, що навіть я, як власниця, не мала жодного шансу свій дар звідти витягнути.

Прокляття. Що це таке? Здається, Орельєн згадував про якийсь культ? І у нас в правилах теж про нього говорили, але я думала, залякували…

Краще треба було думати, краще! Згадати про те, що трапилось з бідолашною Леслі!

Я хотіла покликати на допомогу, усвідомлюючи, що гірше точно вже не зроблю, але не встигла. З тіней вийшло кілька фігур.

Всі вони були у темних плащах з капюшонами, що закривали обличчя. Більш класичного культу і не вигадаєш, на жаль. Здається, кожен з них – чоловік, принаймні, я не розгледіла жіночої фігури, але навіть якби це й сталось, що б воно змінило?

Нікого я не впізнала.

Вони не приховували свої руки, і у багатьох я побачила шрами та опіки, сліди невдалого чарування. Напевне, вони вже не вперше збирались таким колективом для своїх недобрих справ.

– О, Безодне! – один з чоловіків зробив крок вперед та підвів руки до неба, точніше, до стелі. – Відкрий свою пащу і прийми ту, що ми даруємо тобі, невинну та прекрасну, повну свіжої сили, що сама прийшла впасти тоді до ніг!

– Прошу пробачення, – кахикнула я, – але за логікою речей Безодня повинна знаходитись знизу. Ви щось не туди кричите.

Не те щоб мені було дуже важливо, наскільки правильно вони виконують свій навіжений ритуал, але я дуже сподівалась, що забалакаю їм зуби, а потім якось зможу втекти.

Або принаймні дочекаюсь допомогу.

Я спробувала послати магічний сигнал Себастьєнові, адже на ньому були мої чари, отже, чутливість зростала. Проте не була впевнена, що принаймні одна моя спроба його гукнути виявилась вдалою. На жаль, магія розбивалась об камінь.

Напевне, я була під землею. Ближче до Безодні, чим хотіла б бути. Навіть якщо насправді це магічне місце, і воно не має конкретної локалізації.

Тим часом культист підійшов до мене впритул. Я засіпалась, силуючись звільнитись, та де там. Взагалі ніякого ефекту.

– І не треба брехати своєму покровителеві, вони цього дуже не люблять, – спробувала спинити я його, – бо я не приходила сама! І ні до чиїх ніг взагалі падати не збиралась. Я просто прикрасу одну загубила, хотіла знайти, не більше того…

Нуль реакції. Ну, хіба що чоловік відкинув свій капюшон і продемонстрував негарне, поцятковане віспою обличчя.

– Темний боже, – культист, зблиснувши оскаженілими очима, посміхнувся, – прийми жертву і прийди до нас!

Він заніс наді мною руки, в яких було щось затиснуто, і я раптом зрозуміла: це ж фібула. Той самий артефакт, який я шукала.

От ми і знайшли одне одного.

Щось радості, правда, не відчувається.

– Явись до вірних слуг твоїх на поклик крові! – вигукнув культист.

– Послухайте, – пробурмотіла я, не знаючи, чи це допоможе, – моя кров – абсолютно неефективний засіб для виклику богів. Навряд чи бога взагалі можна якось витягнути до світу, якщо він не бажає цього робити. Ви не повинні…

– Мовчи, – наказав він мені.

Тоді нахилився до моєї руки і наніс першу рану. Плече спалахнуло гострим болем, а я зрозуміла, що не можу кричати. Магія схопила мене і не відпускала.

З очей покотилися сльози, але навіть не від болю чи страху, від безсилля. Я не тільки себе занапастила. Хто ж тепер допоможе Б’янці, хто врятує моїх племінників та їх матері від неминучої загибелі через сплеск магіх?

Якщо хтось не прийде по мене… Якщо не трапиться чуда, навряд чи я маю шанс врятуватись. А все через власну дурість. Тож тепер, справді, лишалось тільки молитись богові, аби він з’явився по мене, зупинив моїх супротивників, врятував та захистив.

От тільки я казала правду. Неможливо викликати бога до реального світу.

Інакше ми б з братом давно вже це зробили, щоб врятувати Б’янку та близнюків, що вона носила під серцем.