9 (3)

До відбою лишалось ще хвилин двадцять, і я не сумнівалась, що не встигну повернутися вчасно, але яке це мало значення? Розгадка тягнула мене кудись вперед, і все, чого я зараз прагнула – швидко кинутись за шляховою ниттю та змогти знайти такий бажаний артефакт.

Проте зрозуміло одне: він на вулиці. Можливо, варто покликати когось на допомогу? Не самій же кидатись у темряву.

Звісно, в голові одразу ж спалахнула ідея сходити до Себастьєна. Коли ми вже з ним займаємось пошуками разом, то він повинен мені допомогти.

Я прожогом кинулась до його кімнати, сподіваючись, що ступка за цей час не згасне, я не втрачу той контакт з фібулою…

А може, і з самим Бастіаном.

Біля дверей чоловіка я навіть не загальмувала, одразу натиснула на дверну ручку, відчиняючи їх. Магія запам’ятала мене ще з минулого разу, тож пропустила, і я хотіла з порогу вигукнути, що потребую допомоги, але дуже швидко зрозуміла: Себастьєн не один.

В кімнаті було двоє чоловіків, і в одному за темним волоссям – він сидів до мене спиною, – я легко впізнала Орельєна.

Вони обговорювали щось впівголоса. Я вловила лише частину розмови.

– Якщо це справді культ, – промовив Орельєн, – то все це дуже небезпечно… У твого батька був один артефакт…

– Фібула, викута з тіней? Ти про неї?

– Так. Небезпечна, темна штука, яка дуже не подобалась нашому керівництву. Але офіційного приводу її вилучити ніби й не було…

Я миттю передумала видавати себе і подавати голос. Відступила назад до коридору, прикрила двері, але не повністю, намагаючись підслухати, про що вони говоритимуть далі.

Так, підслуховувати погано! Проте фібула мені потрібна… Цей артефакт – досить древній, щоб допомогти Б’янці відновити магічний баланс і народити дітей.

А після цього вони з Раміро подбають про те, щоб більше не вагітніти і не мати такої проблеми. Мені всього б на раз скористатись!..

– Тепер, – продовжив Орельєн, – коли керівництво майже зважилось, Бастіан просто зникає, культисти вбивають дівчину і… Не уявляю, що робити далі.

– Шукати, що ж ще.

– Так, і артефакт також, можливо, за ним легше буде віднайти Бастіана. Хоч я вже ні в чому не впевнений, – він похитав головою. – Ну, в будь-якому випадку, іншого вибору нема.

– А що з фібулою робитимеш?..

– Якщо знайду? Напевне, віддамо дослідникам…

На цих словах, щаслива, що лишилась непоміченою, я остаточно зачинила двері.

Віддати дослідникам – це абсолютно, зовсім не те, що мені потрібно. Власне, геть протилежне! Тому що я не можу дозволити, аби артефакт, здатний порятувати мого брата, його дружину та його дітей, потрапив у лапи науковців, які просто… Не віддадуть його назад, в цьому навіть сумнівів не може бути.

Отже, доведеться йти самій.

Рішення далось мені занадто просто, як для того, яким саме воно було. Піду на пошуки, не кажучи Себастьєнові ані слова. Потім, коли все вирішиться, можливо, я сама буду не проти віддати фібулу тим дослідникам, але зараз…

Зараз я мчала на вулицю, доки мене ніхто не спіймав.

Осіння ніч зустріла очікуваною прохолодою. Я погано бачила в темряві, як, звісно, і будь-яка нормальна людина, тож мало що могла розгледіти і бігла майже всліпу. Спочатку мені здалось, що мене тягне кудись у бік лісу, потім – в бік кладовища. Зрештою виявилось, що мета знаходилась десь посередині.

Коли я спинилась, зрозумівши, що зараз магія гудить прямісінько під моїми ногами, будівля академії все ще була недалеко. Хвилин сім, напевне, якщо швидко йти або бігти, більше, якщо розміреним темпом. Я сподівалась, що мене не помітно з вікон, а головне, що зараз ніхто з викладачів не вирішить пошукати студентів, які порушують правила.

Це було б вельми недоречно зараз. Бо правила я таки порушую.

Якби Себастьєн був зараз поруч зі мною, можливо, він би прикрив мене від всіх можливих проблем, і я б так не трусилась. Але він обговорював з Орельєном, як віддати науковцям фібулу, викуту з тіней. Сподіваюсь, принаймні секрет мій не розкрив.

Хоча ніби про це не йшлося…

Сила пульсувала, втягуючись кудись під землю. Я впала на коліна, поводила долонями над травою, намагаючись визначити, де саме джерело сильніше. Може, фібулу хтось тут закопав?

Пошкодувати, що не взяла з собою лопату або, що було б ще краще, Себастьєна, я не встигла. Тому що варто мені було тільки торкнутись долонями землі, як ззаду в потилиці спалахнув гострий біль, що змінився неприємним, огидним печінням.

А тоді темнота ночі стала темнотою непритомності: я просто втратила свідомість.