9 (2)

Я чекала диму, магії, ще чогось з тих ефектів, що спостерігала від Себастьєнового ритуалу минулого разу, але, на жаль, до мене чари виявились ще більш байдужими, аніж до нього. Навіть звичайної хмарки не вийшло.

Як я не намагалась візуалізовувати ту трикляту фібулу, про яку уявлення мала досить примарні, тільки знала, як вона виглядає, але ніколи не просвічувала магічним зором, нічого не виходило.

– Затія, приречена на провал, Белло, – пробурмотіла я сама до себе. – Можна подумати, це було не очевидно! Тільки дарма витратила купу часу.

Довкола пальців затанцювали кілька іскр магії ілюзій. Я струснула їх в ту саму ступку, не знаючи, якого ефекту чекаю, а тоді почулось клацання. Одне, друге…

Хтось двері відчиняє!

Я поспішила запхати ступку під ковдру, і саме вчасно, бо до кімнати зайшла Патті. Сердита, вона зиркнула на мене і пробурмотіла:

– О, ти теж тут. А я-то думала, ти вже на постійній основі перебралась у викладацьке ліжко. Не боїшся, що тебе викинуть з університету?

Це обурення не те щоб потребувало дуже явної відповіді, тож я дозволила собі його проігнорувати. Патриція тим часом прочовгала повз мене до ліжка.

– Ти як? – обережно спитала я її. – Після смерті Леслі, мені здається, всім нам не надто добре, і… можливо, тобі підтримка потрібна чи щось таке?

Вона озирнулась на мене, сердито звела брови докупи, ніби намагалась втямити, що я таке їй кажу, тоді махнула рукою.

– Леслі нашим горем не повернути, а до нас тут всі байдужі, ніхто захищати не хоче, навіть викладачі, – заявила Патриція і взялась перевдягатись. – Мої батьки вже якимось чином пронюхали про те, що трапилось, і хочуть повернути мене додому. А твої?

– Ні… Ще поки не знають. Та я й не впевнена, що варто їм про це повідомляти, може, адміністрація академії хоче тримати все в секреті?..

– Це не має значення, що там хоче тримати в секреті адміністрація. Батьки Леслі Крамер говоритимуть про неї на кожному кутку, і, напевне, правильно зроблять. Ця академія скоро перетвориться на бозна-що, і я навіть не жалкую!

Зрозуміло. Отже, вона розповіла своїй матері, а тепер шукає виправдання тому, що бовкнула зайвого. Ну… Патті перелякалась, це нормально.

Тепер жалкує, бо її хочуть забрати, а в неї плани на скаженого некроманта, який на додачу ще й кудись зник. Отут я вже її зрозуміти не можу, але то таке.

В кожного свій смак. Не засуджую.

– Лягай уже спати, – звеліла Патриція, ніби справді мала право мною розпоряджатися. – Не крутись тут, заважаєш.

– Та вже йду… – я не сперечалась, бо справді в її присутності не могла робити нічого іншого, окрім лягти та заснути.

Я відкинула ковдру, аби залізти до ліжка… І побачила, що довкола моєї ступки вже сформувався чималий чорний димний клубок.

Невже спрацювало?..

Забувши про Патті і про все на світі, я взяла ступку до рук. Магія в ній кипіла. Наша з братом сила, змішавшись, перетворилась на щось цілісне і ніби намагалась утворити особливу субстанцію.

Піддавшись пориву, я зцідила кілька крапель власної магії всередину, ставши так, аби Патті з-за моєї спини нічого не побачила, і стежила за результатом.

Виходить! Я відчула напрямок…

Та що там. Я його побачила.

Від ступки тягнулась чорна нитка. Вона пульсувала у мене під пальцями, то ставала видимою, то зникала знов. Я відчувала напрямок, у якому потрібно рухатись, і втямила, що моя мета десь дуже близько.

Не вірячи своєму щастю, я підійшла до вікна. Нитка натягнулась сильніше, і пульсація сили, що розповсюджувалась нею, вдарила мене в долоні, обпекла пальці.

– Що ти там робиш? – поцікавилась у мене Патриція. – Лягай уже спати.

Її поганий настрій відчувався у кожному слові, невдоволення, яке буквально випромінювала Патті, було отруйним, проте я не звернула на нього уваги.

– Щось мені недобре, – пробурмотіла я. – Дихається дуже важко… Треба до лікаря сходити.

– Та вже ж пізно!

– Задихатися до ранку?!

– Ну, йди куди хочеш, – Патті залізла під ковдру і накрилась нею з головою. – Якщо тобі так хочеться з університету вилетіти через те, що просту задуху потерпіти не можеш, то це твоя особиста проблема.

На щастя, вона навіть не стала уточнювати, чи правда я йду туди, куди сказала. Здавалось, щойно голова Патті торкнулась подушки, як вона задрімала.

Я ж не гаяла часу. Накинула плащ на плечі, аби не змерзнути дорогою, прив’язала до нього ілюзію, знаючи, що повністю непомітною мене це не зробить, принаймні, не в коридорах, а от на вулиці може захистити, а тоді вискочила за двері.

Якщо артефакт десь поруч, я зобов’язана його знайти.