8 (4)

Сказати відверто, я багато чого міг очікувати, але не цього. Тобто, ні, мене геть не дивувало, що любий татко міг опинитись в подобі культу, але…

Не думав, що мене справді наздожене ця новина. В реальності.

– Весело, – похмуро пробурмотів я.

– Я не хотів, аби мене бачила Грато, бо колись ми з нею перетинались, і вже тоді я був помічником слідчого, – скривився Орельєн. – Її тоді підозрювали у схожій справі. Але все-таки вирішив втрутитись, коли Белла попросила про допомогу, і, думаю, не дарма це зробив. Здається, вона мене не впізнала. Ця пані тоді теж була досить дивна і абсолютно неуважна.

– Здається, це більш ніж в її стилі, – погодився я.

– Так. В будь-якому випадку, я краєм ока побачив, що вона збиралась застосувати якесь специфічне закляття, тож не шкодую, що втрутився. Мені здається, ти до кінця не розумієш, у що вліз. Хто тебе взагалі про це попросив? Як все почалось?..

– Вибач мене, Реле, але я не думаю, що маю тобі довіряти. От маю такі підозри.

Той скривився і нервово потер свій шрам. Тоді сягнув рукою до кишені своїх штанів і дістав звідти щось. Простягнув мені.

Я знав цей медальйон, знак королівських слідчих. Артефакт, який так просто не отримаєш, обпече руки. Звісно, я міг спробувати його взяти, але волів не торкатись розпеченого металу пальцями. Натомість нахилився, придивився.

Ніби печать оригінальна.

Ризикнувши, торкнувся все-таки, але миттю відсмикнув руки.

– Гаряча, мов вугілля. Справжня, – зітхнув я.

– Абсолютно точно справжня, – Орельєн спокійно зсунув печатку і продемонстрував свою долоню, чисту від опіків, неминучих, якщо спробував вкрасти медальйон-печатку такого типу. – Ще якісь докази потрібні?

– Чому саме ти? Чому тут?

– Бо ще коли я був студентом, тут… Вже існували ознаки культу. Але тоді він не діяв в повну силу. Звісно, коли я почув, що в моїй рідній академії починають відбуватись дуже дивні речі, вирішив, що мушу втрутитись. Як бачу зараз, зробив це недаремно. Леслі Крамер це не поверне, але може врятувати життя іншим дівчатам. То ти поділишся правдою?

Я все ще не відчував за собою права розповідати історію Белли, проте власну… Напевне, був сенс переповісти, нічого не приховуючи. Я зітхнув, зібрався з силами і взявся повільно переказувати Орельєнові все з самого початку.

Як мене викликав батько, як я вв’язався в те, щоб підміняти його в академії, грати роль чоловіка, якого не те щоб люблю та поважаю.

Він слухав мене і похмурнішав з кожним словом. Коли мова зайшла за ілюзію, яку на мене наклали, Рел осміхнувся і зазначив:

– Проста студенточка, яка володіє чарами вищого рівня, доступними тільки окремим магам, притому зазвичай не нашим, а радше вихідцям з Ріосу, раптом вирішує допомогти бідолашному синові викладача… Хто вона така?

– Студентка. Беллою звати.

– Але ж не та, за кого себе видає?

– Я не збираюсь обговорювати з тобою питання людини, що сама має право розпоряджатись своїми секретами, – рішуче відрізав я. – Тож нам краще повернутись до мого батька і до того, де його шукати.

– Ритуал…

– Я провів. Не допомогло. Виконав все правильно, і спочатку магія навіть потягнулась до нього, але зрештою… Я фактично напоровся на скляну стіну. Відчуття було таке, ніби перешкода виросла просто з повітря, досі не можу зрозуміти, як воно так сталось.

– Опиши детальніше, – попросив Орельєн.

Я підкорився. Розповів, як саме твердішало під пальцями повітря, як я ніби лобом врізався у скло, а потім відчув, що у мене частина резерву просто випарувалась.

Здається, Рела ця розповідь анітрохи не порадувала.

– Дивно, – зітхнув він. – Хтось ховає Бастіана, напевне, або він сам намагається втекти від переслідування. Я б зрозумів, якби тут відбулись би вже якісь… Невідворотні події, але не вловив жодного магічного сплеску.

– Взагалі?

– Все в межах норми. Було трохи збурення минулої ночі, але, якби я не бачив на власні очі мертву дівчину, подумав би, що це просто стандартний викид. Ми в академії, тут чутливе магічне поле, проте на смерть воно відреагувало дуже слабко, – він скривився. – Не знаю поки, що й думати.

– Головне, щоб цієї ночі нікого не чіпали, – зітхнув я. – А завтра продовжимо пошуки. Хоча я поки не уявляю, куди це все заведе.

Орельєн поплескав мене по плечу, ніби намагаючись підбадьорити, але цей жест тільки зайвий раз показав: він теж не знає, чим все скінчиться.

І не хоче дізнаватись, бо прогноз поки що невтішний.