8 (2)

Напевне, правильно було б відігнати злодія одразу, так зробив би будь-який нормальний світлий маг, особливо той, що добре знає, наскільки кусючі у Бастіана Майє захисні закляття. Проте я, власне, грав роль самого Бастіана, отже, і поводитись мав відповідно.

Судячи ж з того, що я знав про власного батька, він… Мав схильність до злих жартів і з задоволенням спостерігав би за тим, як когось кусає магічна змія.

Вона, зіткана з чорної магії, вже висунула голову з магічної щілини. Я ж підійшов ближче до свого незваного гостя, зміряв поглядом фігурку, закутану в чорний плащ…

Ні, не Орельєн. По-перше, він не такий дурний та помітив би, що двері відреагували, а закляття збирається напасти. По-друге, він високий, хоч і стрункий, а тут – явно дівчина, ще й достатньо тендітна.

Змія відкрила пащу.

Я виразно кашлянув.

Незвана гостя підскочила на місці, сіпнулась, мало не влетіла в мене, тоді відскочила назад, загубила свій плащ та притиснулась до дверей.

Змія, що висунулась майже наполовину, ледь не випала з замка, але під моїм похмурим поглядом сердито засичала та втягнулась назад.

– Добрий вечір, – привітався я.

Тепер, коли чорний плащ не накривав капюшоном голову дівчини, я міг її добре роздивитись – і, власне, впізнати. Це ж сусідка Белли, Патриція, та сама, що була так страшенно закохана в мого батька, як, власне, і велика кількість інших учениць…

– Д-добрий, – пробурмотіла вона. – Лорде Майє, я… Мені потрібна ваша допомога1

– Так? – вигнув брови я. – Уважно вас слухаю.

– Розумієте… – вона шморгнула носом. – Я лише…

– Ви лише намагались розібрати мої двері на шматки. Звісно ж, для того, щоб зрозуміти, як це все магічно працює, – закивав я. – Так-так. Це саме так і працює.

– Просто я… Просто… – Патриція схлипнула.

Взагалі-то я не любив жіночі сльози і завжди почувався некомфортно, коли при мені ридали дівчата. Саме тому, дорослішаючи, випрацював для себе дуже просту та зрозумілу техніку боротьби з цими сльозами.

Я навчився не доводити нікого до ридання. Не робити нічого, що могло б когось образити.

У цього були свої недоліки. Як мінімум, вони полягали в тому, що я почувався ще більш винним, коли старався, як міг, а жінки плакали все одно.

Потім я втямив, що дехто плаче не через мене – і тоді варто спитати, чи можу я чимось допомогти. Ну, втішити, можливо. Стало простіше.

Лишилась тільки одна категорія, з якою я розбирався… Дуже довго. Ніби ніхто їх і не ображав, а я поводився нормально, але ж все одно – потоки сліз.

Що ж, мені вдалось втямити, що ці жінки ридали для того, щоб справити враження. Не найпоширеніша категорія, але таких маніпулянток теж вистачає.

Патриція відносилась до них.

– Просто мені так страшно після загибелі Леслі, – вона кинулась в мої обійми та так міцно обхопила мене руками, що ледве не задушила. – Я боюсь, що я буду насту-у-упна! Захистіть мене! Вчора… Вчора Белла була з вами, і вона не постражда-а-ала!

Ага, а сьогодні в черзі на другу половину мого ліжка інша студентка, причому куди менш приємна мені самому. Але кого б то хвилювало, правда?

Точно не Патрицію.

– Ну-ну, тихіше, – я ласкаво погладив її по голові. – Я знаю, як вам допомогти, Патриціє. Так, щоб все було добре.

– Так? – вона підвела на мене погляд і вже склала губи бантиком, явно натякаючи на майбутній поцілунок.

Я зітхнув. Симпатична дівчина, правда, але, по-перше, мені не потрібні зайві проблеми, по-друге, ненавиджу, коли мною маніпулюють, а по-третє, Белла Абеларо – значно симпатичніша і значно розумніша, а цілувати одну, уявляючи собі іншу – гидота ще та.

– Так, – кивнув я. – Дуже надійний спосіб. Чи знаєте ви, що всі кімнати захищені особливим закляттям, яке не дозволяє лиху проникнути всередину?

– І ваша? – з надією уточнила Патриція.

– Ні, моя – ні. А от ваша – так, – я взяв її за плечі та відсунув від мене подалі. – Тож, Патриціє, вам зараз потрібно повернутись до вашої кімнати, лягти в ліжко, накритись з головою…

– І думати про вас?

– Ні. Спати. Спати, Патриціє, – я повернув її в бік коридору. – Все. Йдіть. А в цю кімнату вам краще не заходити.

– Чому?

– Тому що злі некроманти – це поганий захист для бідолашних дівчат. Я чоловік жорстокий, планую викликати привид Леслі серед ночі, поспілкуватись. Воно вам треба? Не треба. Тож до себе, до себе, – я підштовхнув Патрицію. – І я теж до себе.

А потім, не чекаючи, доки вона зорієнтується, я заскочив до кімнати і з ляскотом зачинив за собою двері.