7 (2)

Я зашипіла від злості. Ну що за дурнувате бажання тягнути мене на руках! Йому що, подобається носити важке?..

Думка була цікава, тож я, не приховуючи власного обурення, поцікавилась вголос.

– Ні, – він знизав плечима, – важке носити не подобається, але ти зовсім легенька, тож це інша справа. Мені, наприклад, приємно.

– Це був дурний комплімент.

– Комплімент? Не пам’ятаю, щоб робив які-небудь компліменти своїм студенткам, з якими у мене, ясна річ, винятково робочі стосунки.

– От видно, що син свого батька, – огризнулась я, намагаючись ігнорувати те, що бути в його обіймах мені… Подобалось.

Та й Майє-молодший був схожий на Бастіана, власне кажучи, тільки зовні. Характер – абсолютно інший, і скільки б я не намагалась огризатись, заперечувати це було просто смішно. Я… Довіряла йому. Не на повну, звісно, з деякими нюансами, але все ж довіряла і відчувала себе поруч з чоловіком відносно спокійно.

А ще переживала за нього, коли він опинився зачинений з Матильдою.

Довелось згадувати закляття невидимості, що не розбивається при рухові. Себастьєн, здається, був дуже задоволений моїм рішенням, і я подумала: напевне, він просто хотів спровокувати мене прикрити нас, захистити від небажаної сторонньої уваги. Аби ніхто не ліз і не задавав зайвих питань. Можливо, це хороша ідея, але чому б не озвучити її вголос?

Напевне, свою роль зіграв його похмурий настрій. Про що б він не розмовляв з Орельєном, це явно засмутило мого псевдо-некроманта. Хоча, який він там мій…

Себастьєн заніс мене не до своєї спальні, на щастя, а до кабінету Бастіана. Всадовив просто на стіл, проігнорувавши два крісла, а тоді відступив вбік. Невидимість злетіла з нас, але прикриватись уже не лишилось сенсу.

В кабінеті декана Темного факультету було… Очікувано темно, похмуро та запилючено. Я вмостилась якраз поміж черепом та книгою. Наївних сподівань на те, що череп – це муляж, я не мала, а до книги придивилась, побоюючись, що вона зроблена з якогось дуже… аморального матеріалу. Але ні, звичайний пергамент.

– Пробач, – промовила я ще раз, намагаючись відновити розмову, – я не хотіла, аби у Орельєна виникали до тебе запитання. Але розгубилась, а сама двері відчинити не змогла… Хоча, може, ти якраз проводив пристрасний допит Матильди…

Себастьєн здригнувся всім тілом.

– Ага, допит, – скривився він. – Ця жінка щось знає. По-перше, вона чекала, що від мене буде віяти Тінями, магією фібули, я так розумію…

І магією мого брата, наприклад. Магією Його Темності, Володаря Безодні. Я не стала озвучувати це вголос, але слова Себастьєна мене геть не порадували. Бастіан не мав жодного відношення до темного бога, в нього інша сила, то з чого б це раптом його коханка чекала подібної енергії?

– По-друге, – провадив Себастьєн, буквально випромінюючи невдоволення, – вона явно діяла мені чимось на свідомість та намагалась затягнути у пентаграму, дуже старанно підготовану для когось. Я не впізнав ті руни, але малював їх хтось, хто добре знав, що саме робить така магія.

Довелось кивнути знов. В грудях аж занило від передчуття небезпеки. Щось це все звучить… Дуже недобре, якщо чесно.

– Тож ти все правильно зробила, коли покликала Орельєна, бо я не знаю, які у Матильди були плани. Мені здалось, вона мала всі шанси здогадатись, що я не той, за кого себе видаю, і невідомо, якими б виявились наслідки.

– Весело, – зітхнула я.

– Так, обсмієшся. Тож… Запитань у мене зараз дуже багато, відповідей – поки що жодної, на жаль. І це не всі наші проблеми. Орельєн здогадався, що я – не мій батько.

– Що?!

– Ага. Сказав, що магія у мене інакша, але те, що мерці слухаються, явно свідчить про родинні зв’язки, – я скривився. – І закляття, яким він розрізав захист, одне з фірмових мого батька. Звісно, звідки мені було про те знати? Я, бачить Безодня, світлий маг!

– І ти підтвердив його здогадку?..

– Ну звісно ж, ні, – скривився Майє. – Я ж не з’їхав з глузду. Сказав, що він переплутав та дофантазував собі багато, а мій син навряд чи сюди б приїхав, з чого б то раптом… Проте він не повірив. Наполягати не став, але, можливо, копатиме під нас з тобою. В нього повно підозр.

Звучало так, ніби наша затія приречена на провал. А я поняття не мала, чи можна довіряти Орельєнові! Особливо таємницю того, хто така я і навіщо мені Бастіан.

– Це ще не все, – зазначив Себастьєн.

– Ні? А що ще?..

– Я маю опис ритуалу, який мав би допомогти мені знайти батька.