Розділ сьомий

Белла

Назад ми повертались в цілковитій тиші. При Орельєні говорити про що-небудь не хотілось зовсім, тож я скромно відвернулась вбік і роздивлялась красиві осінні краєвиди, роблячи вигляд, що після загибелі Леслі достатньо сумна та замріяна, аби цікавитись винятково червоним листям.

Ні, сумною я таки була, однак замість мріянь прокручувала в голові результати сьогоднішньої поїздки.

Отже…

Ми нічого не дізнались, окрім того, що леді Грато – підозріла, що, власне, і до тісного особистого контакту було цілком очевидним. Ситуація з Леслі лишалась такою ж затуманеною. Та й Матильда, судячи з усього, чекала побачити Бастіана.

Можна зробити висновок, що Майє зараз не з нею і переховується – або його утримують? – десь в іншому місці. Біда тільки в тому, що від таких висновків ні холодно, ні жарко, бо ми поняття не маємо, що саме може відбуватись з цим некромантом.

І у що він вліз.

Ще й Орельєн… Так, я, напевне, дарма його гукнула, коли зрозуміла, що Себастьєн потрапив у лапи Матильди і не поспішає звідти повертатись. Але мене так налякали ці зачинені двері, що я не могла всидіти на місці і кинулась на вулицю.

Звісно, я усвідомлювала, що ніяких привидів там не може бути і близько, але ж… Орельєн чомусь не хотів показуватись леді Грато на очі, а сама витягнути Себастьєна я не змогла, бо закляття на дверях не впізнала. У нас так не чаклують!

Довелось розіграти паніку, волати про привида, який хоче помсти і помітив мене, як майбутню жертву, і сподіватись, що Брезаз зреагує.

Не знаю, пощастило мені, що він це зробив, чи ні.

…Коли ми нарешті добрались до академії, Орельєн холодно, байдуже зиркнув на Себастьєна і промовив:

– Я дуже сподіваюсь, що ви все-таки подумаєте над моїми словами, лорде Майє, і мені не доведеться знову стукати у зачинені двері. Якщо я буду вам потрібен… Думаю, ви зможете мене знайти на території академії. До зустрічі.

– До зустрічі, – похмуро озвався Себастьєн.

Я поняття не мала, про що вони розмовляли біля дерева, хай там як не намагалась підслухати – захисні руни виявились досить сильними. Тепер, коли Орельєн так відверто посилався на ту розмову, мені стало ще цікавіше…

І ще важливіше зрозуміти, що ж відбулось!

Однак щось мені підказувало, що дізнатись про все так легко і просто не вдасться. Можливо, Себастьєн і не схожий на свого батька, проте його таємничість все-таки успадкував. Нехай і не настільки лиху, як у самого Бастіана.

Брезаз вклонився на прощання, ледь-ледь зігнувшись – цього явно було недостатньо, аби уклін означав хоча б якусь мінімальну повагу, – та швидко закрокував геть, лишивши нас наодинці. Себастьєн же, дочекавшись, доки той піде, повільно рушив у напрямку кладовища.

– Тягне до родових місць? – гукнула його я, вирішивши, що з’ясувати все треба просто зараз, а отже, не можна просто так його лишати.

– Можна й так сказати, – буркнув Себастьєн.

– Ти на мене сердишся?

– Ні.

– Ну вибач! – обурено вигукнула я. – Вибач, що перелякалась за тебе і його покликала! Він щось не те сказав, він запідозрив щось?..

Себастьєн зупинився, мов вкопаний, і я влетіла йому у спину. Аби не впасти, вчепилась в одяг чоловіка, і тканина затріщала у мене під пальцями. Рівновагу від того відновити не вдалось, тільки тепер я ще й тягнула донизу самого Майє.

На моє щастя, він вирішив продемонструвати чудеса вправності. Викрутився з моїх обіймів і одразу ж підхопив мене, не даючи впасти прямісінько в калюжу, біля якої ми спинились. Я, щоправда, сахнулась, намагаючись збільшити відстань між нами до мінімально пристойної…

Ступила ногою в калюжу, ойкнула, знову полетіла додолу і раптом опинилась у псевдо-некроманта на руках.

– Ой, – пискнула я.

– Всі пліткарі академії будуть просто в захваті, – буркнув Себастьєн, не поспішаючи класти мене на місце. – Ходімо, поговоримо.

– Щоб я могла йти, мені потрібно стати на ноги.

– В даному випадку, аби кудись йти, тобі достатньо міцно триматись за мою шию.

– Так не можна! Ти викладач! Якщо нас помітять, ти взагалі уявляєш, що буде? Тебе звільнять!..

– Не звільнять, – скривився Себастьєн, – бо Туркадові потрібен професор. Господи, та «мене» не звільнили навіть тоді, коли я зник і підмінився чоловіком іншої спеціалізації!

– А мене відрахують.

– Ну, не те щоб мене це хвилювало, – уїдливо озвався Майє, – проте все в твоїх руках. Зачаруй нас так, щоб не помітили.

Я зашипіла від злості. Ну що за дурнувате бажання тягнути мене на руках! Йому що, подобається носити важке?..

Думка була цікава, тож я, не приховуючи власного обурення, поцікавилась вголос.

– Ні, – він знизав плечима, – важке носити не подобається, але ти зовсім легенька, тож це інша справа. Мені, наприклад, приємно.

– Це був дурний комплімент.

– Комплімент? Не пам’ятаю, щоб робив які-небудь компліменти своїм студенткам, з якими у мене, ясна річ, винятково робочі стосунки.