6 (4)

Поки ми відходили вбік, я встиг взяти себе в руки і трішки заспокоїтись. Головне зараз не видати себе випадковою дурною фразою і нічого не підтверджувати. Нехай Орельєн думає, що переплутав, або принаймні сумнівається.

Не те щоб мене так сильно хвилювала академія магії, якій я зобов’язався допомагати, але хто такий Орельєн, чи можна йому хоч трішечки довіряти? Невідомо.

Я вирішив, що ризик в даному випадку абсолютно невиправданий.

Гарним місцем для розмови Брезаз визначив тінь велетенського дубу, що ріс за кілька метрів від будинку Грато. Він швидко надряпав нігтем захисну руну на корі, і та спалахнула, прикриваючи нас від зайвих вух.

– Ну? – вигнув брови Орельєн.

– Ну? – повторив я його питання, демонструючи хитру, напівдемонічну усмішку, яка, звісно, абсолютно не викликала у людей довіри.

– Ти не Бастіан.

– З чого б то раптом?..

– Мій учитель – та ще сволота, – схрестив руки на грудях Орельєн, – і вельми непередбачувана, але я достатньо багато часу провів поруч з ним, щоб не відрізнити його від, очевидно, його рідного сина.

– Сина? – вигнув брови я.

– І Бастіан сам мені казав, що одна з його студенток народила від нього дитину – у вихованні якої він, ясна річ, участі не бере.

– Мене не цікавлять діти, – я посміхнувся ще ширше. – І не розумію, чому ми далі провадимо цю розмову. Мій… Син вже давно дорослий, думаю, він розбереться без мене.

– Послухай… Твій батько не виховував тебе і не був поруч, доки ти ріс, тож я все-таки маю надію, що ти граєш його роль, а не такий самий козел, як і він…

Звучало… Розпачливо навіть? Не те щоб мене пройняло, але стало трішки неприємно. Я не думав нічого хорошого про Бастіана Майє і шкодував, що ношу його прізвище, тож слова Орельєна зачепили за живе і не давали мені спокою.

– Орельєне… Хлопчику мій, – я спробував скопіювати нахабну інтонацію батька, про яку мені з таким захопленням розповідала мама, вмовляючи зіграти його роль – я ж, бачте, так на нього зовні схожий, – поняття не маю, з чого ти взяв, що я – це мій син, а ще не розумію, чому ти раптом до мене з цим причепився. Не те щоб ми були близькі, хіба ні?

– Гаразд, тобі треба аргументи? – Орельєн скривився. – Будуть. Слухай. Мерці слухаються тебе, але ви однієї крові, і їх можна переприв’язати на тебе, тож це нічого не змінює. Ти поводишся пристойно, не відпускаєш дурнуваті жарти…

– Я можу почати.

– Ой, не треба! – махнув рукою Брезаз. – Тільки цього не вистачало! Я маю надію, що ви не настільки схожі! Далі, – загинав пальці він, – ти відмовився провести освідчення тіла, хоча, як некромант, волів би зробити це сам, а лише потім волочити до своєї колеги. На практиці розгубився спочатку, дарма, що в результаті швидко взяв себе в руки.

– Освідчити тіло, щоб потім знавіснілі батьки студентки розтерзали вже мене? Я схожий на ідіота?..

– Ти – ні, Бастіан – так, – суворо відрізав Орельєн. – Я знаю його занадто добре, аби помилитись. Але головне не те. Ти не відчинив двері сам, хоч явно не бажав залишитись з Матильдою наодинці. І я скористався твоїм закляттям, аби зламати захисне закляття. Дуже простим, ти всіх навчаєш. Чому ти не використав його сам?

На це мені відповісти було нічого. Орельєн, на жаль, потрапив просто в точку. Я справді намагався втекти від Матильди і страшенно шкодував, що у мене так нічого і не вийшло. Було б чудово, якби я встиг забратись від неї подалі сам.

– Ну, і студентка, яка мене покликала, ясно виражала за тебе занепокоєння, хоч і несла ту дурню про привида, – підсумував Орельєн, – з чого я роблю висновок, що ти не встиг повести себе, як остання паскуда. Бастіан Майє відзначився вже б за три секунди.

– Цікава думка.

– Про тонну магії ілюзій на тобі я просто мовчу, – закінчив задоволено Орельєн, – бо нею пахне так сильно, що я мало не задихнувся.

Я зітхнув.

– Це все припущення.

– Послухай, – Орельєн вчепився в мою руку, – ти знаєш, де твій батько?

– Відомо де! помер сто років назад, – я ледь витягнув з пам’яті згадку, що там сталось з моїм дідом. – А що?

– Тьху, – скривився він. – Яблуко від яблуні… Тебе звати Себастьєн, так? Послухай, я приїхав сюди не просто заради тієї клятої акредитації. В академії відбувається щось дуже темне та погане. Я підозрюю, що діє якийсь культ. Давно діє, тільки тепер в нього втянули гравців набагато серйозніших, в тому числі Бастіана. Поняття не маю, куди він міг подітись, але хочу цьому зарадити. І буде дуже добре, щоб ми допомогли одне одному. Ти мені не довіряєш?

Здається, відповідь була очевидною. Я промовчав.

– Гаразд. Я розумію. Що ж, тоді… проведи пошуковий ритуал, – Орельєн вклав мені в руки листок. – Ти його родич, в тебе має вийти. Можливо, хоч так буде користь.

Я так і не підтвердив, що справді не сам Бастіан, а його син, дарма, що озватись на розпачливий голос Орельєна мені хотілось.

Але ритуал взяв.