3 (4)

Брязкаючи кістками, лицар поступово підбирався все ближче і ближче до двох студентів, що притиснулись до стінки великого склепу. Двері цього склепу були прочинені.

– О, – буркнув я, – хтось хоче додому. Хей! Панове майбутні темні маги! Чи хтось забігав у склеп?

Відповіддю мені було дружнє хорове «не знаю». З дерев почувся писк:

– Ні!

– Дивина. А ви не відчуваєте живої енергії там, всередині? Раніше ви це вміли, учителю, – осміхнувся Орельєн.

Раніше я багато чого вмів, ага.

– Ну, це ж практика моїх студентів, а не моя, – знизав плечима я, рукою в кишені намагаючись правильно по пам’яті накреслити руну виявлення живих у приміщенні.

З першого разу я досягнув тільки того, що пропалив собі кишеню. Вдруге таки вдалося, і пальці обпекло холодом, змішаним з усвідомленням: всередині порожньо, нікого немає. Принаймні, нікого живого.

Отже, студенти всі тут. Чудово.

– Продовжимо наше заняття, – промовив я максимально спокійно, намагаючись не видавати страху – в першу чергу за студентів.

Лицар смерті насувався на нас. Я підняв руку та промовив:

– Отже, студенти, нагадайте мені, що треба робити, коли на вас раптово напав лицар смерті?

– Спопелити його! – подав хтось свій варіант відповіді.

– Загнати назад у захоронення і запечатати його!

О, ось про цей варіант я забув.

– Правильно, – кивнув я. – А як ми заганяємо лицаря у захоронення?

Двері за його спиною привітно скрипнули.

– Універсальними закляттями, штовхаючи у правильному напрямку.

– Ну? То чого стоїмо?! Вперед! Коли ви вже не можете перемогти найкращу мою нежить, то впорайтесь з нею так!

Студенти нарешті відмерли. В лицаря одночасно полетіло з десяток чарівних стріл, і я не посоромився додати туди ще й своїх. Взагалі, в ідеалі було б його спопелити, але щось мені підказувало, що це буде не так просто.

Лицар змахнув мечем. Заніс його над нашими головами. Ще кілька десятків іскр влетіло просто в лезо його зброї та в щит, але зсунувся він від сили на кілька сантиметрів. У бік склепу навіть не дивився.

Я не витримав, активував закляття Страху – і воно стовпом врізалось в його щит. Лицар заморгав, намагаючись переварити цю атаку… і продовжив свій шлях.

Що ж таке! Його навіть така магія не бере!

– Та звали ти вже у свій склеп! – прошипів роздратовано я.

Ще секунда, і мені доведеться застосувати магію, яка точно не може належати моєму батькові. Тому що стовп світла – це, м’яко кажучи, не некромантські чари, а мені навіть замаскувати його нічим. А на промінь дезінтеграції я не зважусь, коли довкола стільки студентів…

Але лицар смерті раптом завмер.

– Слухаюсь, мій пане, – прогуркотів він, здивувавши мене своєю балакучістю.

Кілька заклять врізалось йому в обладунки, ясна річ, геть безрезультатно, а тоді лицар розвернув свого коня і направив до склепу. Той, цокаючи копитами, слухняно спустився сходами донизу.

Я видихнув з полегшенням. Воно розпізнало в мені господаря. Велике питання, чому, але, може, вчуло рідну кров?

Так чи інакше, пощастило.

– Отже, – уїдливо зронив я, коли, судячи зі звуків, лицар зістрибнув з коня і вирушив спати до своєї могили, – практику ви провалили. Принаймні продемонструйте, як вмієте зачиняти двері.

Студенти поспішили виконати наказ. Щоправда, більше за всіх старалась Белла, яка й до того на дереві не сиділа. За хвилину на дверях висіла чимала захисна печать, я було розслаблено видихнув і мав намір продовжити практику, аж раптом всередині знову загриміли обладунки.

Лицар, здається, передумав спати. Проте й в атаку він не йшов.

– Мій пане, – проговорив могильний голос, – тут труп.

– Ясна річ, – озвався я роздратовано, – тут труп! Ти! І, можливо, ще певна кількість давно похоронених осіб.

У відповідь на моє «можливо» Орельєн запитально вигнув брови.

– Мій пане, – прогудів лицар смерті з-за дверей, – склеп запечатали три століття тому. Я знаю всіх, кого було поховано зі мною. А тут хтось інший. Тут ще свіжа кров.

Свіжа кров? Ще тільки цього не вистачало!

– За що мені це все? – пробурмотів я втомлено. – За які гріхи?

– За правом народження, – тихенько озвалась Белла, що все ще стояла поруч. – Допоможе тільки одружитись і перейти в рід до своєї жінки.

Та я б з радістю, але вже дуже пізно. Мене призначили цапом-відбувайлом, і на першому ж занятті я маю мерця. Причому незапланованого і свіжого.

Проте вибору не було.

– Доведеться відчиняти двері, – повідомив я похмуро. – Панове студенти, практика продовжується. Встаємо на бойові позиції! Сподіваюсь, там просто якась мертва тварина…

Але щось мені підказувало, що чекати на вдачу не варто, і те, що я побачу всередині, мене зовсім не порадує.