3 (3)

Орельєн йшов у бік кладовища, де мала проходити практика, так повільно, ніби робив це все мені на зло. Я дивився йому в спину, подумки проклинаючи ту секунду, коли взагалі обрав саме цей шлях. Треба було туманним кроком вискочити за вікно… але ні, зависоко, опинився би у повітрі. Або з допомогою закляття переносу з’явитись просто по центру того кладовища, перебити живих мерців і зайнятись студентами. Ні, тих бити не треба, хай іноді навіть дуже сильно хочеться!

Проте зараз ми плелись зі швидкістю равлика по коридору академії. У мене виникло враження, що Орельєн трохи кульгав, ну, або принаймні робив вигляд, аби нас сповільнити.

– Ти щось про нього знаєш? – схилився я до Белли у намаганні зрозуміти хоч що-небудь. – Окрім того, що він, очевидно, наш перевіряльник.

– Я вперше бачу цього чоловіка і навіть не чула ніколи ні про кого з таким іменем! – зашипіла у відповідь вона. – Може, це колишній випускник! Звідки мені знати!

– Ти тут вчишся!

– А ти тут декан!

Ага, цілий день як, ще й при тому під чужим іменем. І краще б чужої людини, то ж ні, свого власного батька, у якого ні сорому, ні совісті, ні почуття здорового глузду.

– У вас болить нога? – повернувся я до Орельєна. – Можливо, я б міг допомогти? – сказав – і миттю висварив себе, бо фраза була для мого татка абсолютно нетипова. – Мене там чекають.

– Це застаріла травма, і кому, як не вам, пам’ятати про неї, учителю, – паскудно всміхнувся Орельєн. – Адже коли я її отримав, ви не надто поспішали мене рятувати.

Я ледь стримався, щоб не загарчати. Ну, власне, хто б сумнівався, що мій батько і тут встиг зробити добру справу та «відзначився» тим, що пропустив травму власного студента, учня чи хто йому Орельєн взагалі такий.

– Всі змінюються, – зазначив я. – Окрім того, мені дуже цікаво, як гучно верещатимуть недосвідчені студенти, коли за ними гасає кілька упирів чи мумій… І чи буде в тому крикові принаймні одне правильне слово закляття, що мало б тих мумій приспати.

– Що ж, оце вже більше схоже на правду, – буркнув Орельєн.

– То допомога потрібна чи?..

– Я сам, – він сердито і недовірливо зиркнув на мене і закрокував трохи швидше, але все ще накульгуючи. Не прикидався, проблеми з ногою таки справді були.

Не можу сказати, що мене це радувало.

Щоправда, з кожним метром він все більше прискорювався. Напевне, тому, що до бажання помститись мені додався ще страх за студентів. Адже попереду коїлось щось точно нехороше. Я вже двічі чув дівочий вереск, причому вельми гучний.

І не можу сказати, що мене це порадувало.

Під кінець ми майже зірвались на біг і спинились на самій межі кладовища, де мала проходити практика. Перезирнулись… На обличчі у кожного було написано все, що він думав про цю ситуацію і про Бастіана Майє.

На моєму також. Аж захотілось зізнатись, сказати, що я тут ні до чого, а цю академію нехай закривають до демонової бабусі! Воно заслужило!

Студенти були… Хто де міг.

Хтось сидів на дереві. Хтось трусився, втиснувшись спиною в старий могильник. Один відчайдушно відмахувався мечем.

Я вже розумів, що відмахуватись він може довго – аж доки не загине сам. Бо суперник точно не з тих, кого дуже легко подолати.

Велетенська фігура на коні-скелеті здавалась страшною навіть досвідченому магові. Напевне, за життя це створіння було кремезним. Коня теж мало відповідного, бойового. В руках світилась синім магічна булава, і це теж нічого доброго не віщувало.

Я взагалі-то не був віруючим, але зараз, дивлячись на все те, що робилось у мене перед носом, подумки прокляв власного батька… Всіма словами, якими тільки міг, і ще й кару богів на його голову закликав.

Матінко, чому ти народила мене від цього ідіота?!

Зате зрозумів, чому той носив мінімум одягу. Ще кров’ю нещасних заляпає, а її на заняттях, напевне, було немало, якщо цей божевільний спускав на студентів отаке.

– Щось ви зблідли, лорде Майє, – уїдливо промовив Орельєн. – Хіба ж не ви це підіймали? Чи не чекали такого розвитку подій? Ви любите не продумувати свої плани на майбутнє, але щоб настільки…

Белла, що стояла з іншого боку від мене, просто важко зітхнула. Фігура на коні тим часом повільно повернулась та підняла свого меча. Хазяїна він, ясна річ, не визнавав.

Мій батько викликав для своїх студентів не просто кілька упирів, як я спочатку подумав, не мумію і тим паче не скелет, що забув зняти обладунки. Якби ж то!

Він підняв самого рицаря смерті – могутнє створіння, яке після смерті переходить на сторону зла і стає чимось дуже подібним до демона. Тільки трішечки мертвішим.

І я б не сказав, що бити його легко. Зазвичай, аби одного такого лицаря загнати та знищити, треба три досвідчених чарівника відповідної категорії. А в нас є я, який не може показати свою істинну силу, бо вона світла, як той день, молода аристократка під чужим іменем і дуже скептично налаштований перевіряльник. А ще купка студентів, що не уявляють, як битись, але вже дуже-дуже перелякались.

Коли… Якщо я це переможу і знайду свого батька, я особисто відірву йому голову!