Розділ третій

Себастьєн

Я прокинувся від крику.

Не той звук, на який сподіваєшся, коли лягаєш спати з гарненькою дівчиною – але однозначно той, якого варто очікувати, коли лишаєшся на ніч і кімнаті, що раніше належала Бастіанові Майє.

Кричала Белла. Вона вже не лежала, а сиділа, втиснувшись в узголів’я ліжка. Навпроти неї, вищирившись та піднявши шерсть на загривку, нявкотів ошаліло мій фамільяр, Рен.

Взагалі-то мій кіт адекватно реагував на жінок. Ну, іноді, звісно, не дуже, але не настілки, щоб виглядати, мов втілення смерті…

А маркіза Абеларо, принцеса Ріосу, явно не така ляклива, щоб підняти вереск через звичайного кота.

Гаразд, великого звичайного кота.

Тож я подивився в центр ліжка… І сам мало з нього не злетів, бо там сидів велетенський, сантиметрів у двадцять-двадцять п’ять довжиною скорпіон і водив з боку в бік своїм хвостом. З жала повільно скрапувала отрута.

Довкола скорпіона розповзалась в усі боки чорна, липка магія, не менш отруйна за нього самого. Я примружився, вдивляючись у неї, тоді стиха вилаявся, простягнув руку і спіймав скорпіона за хвіст.

Той викрутився, намагаючись чи то мене вжалити, чи то вкусити, чи то своїми клешнями вкоротити мені руку на кілька пальців, але марно.

– Гарні в тебе, тату, жарти, – буркнув я, струшуючи потвору. – Прекрасні просто. Цікаво, ти жінок з ліжка зранку теж так виганяєш?..

– В-воно може тебе вжалити, – прошепотіла Белла, натягуючи ковдру майже до носа. – Ми в-вивчали оцих п-п-потвор на занятті! В-в-воно страшенно отруйне!

Я скептично подивився на скорпіона. Той засіпався.

– Воно мертве, Белло, – похмуро підсумував я. – Тримається тільки на залишковій некромантії, яку отримало від мого батька. І отрута з нього давно вже зціджена для різноманітного зілля. Оті краплі – то просто смола для імітації.

Вона сіпнулась.

– Навіщо?!

– А я знаю, навіщо? Очевидно, таточкові не подобається, коли в його ліжку залишаються ті, кого він не схвалив! Тому зранку дівчат зустрічає оце, – я струснув скорпіона ще разок, і той нарешті перестав дригатись і перейшов до свого природного стану.

Мертвого.

– А потім ці дівчата, навіть не вдягнувшись, – продовжив я, – покидають його ліжко. Рен! Ну, гаразд, вона перелякалась. А ти! Дорослий фамільяр! Невже не бачиш, що це лише мертвий муляж?

– Няв!

– Не нявкай мені тут! – я махнув на кота скорпіоном, і той, тільки забачивши поруч ненависне жало, здимів з ліжка. – Доброго ранку, Белло.

– Доброго, – буркнула вона. – Ти не міг попередити про оце?!

– А то можна подумати я сам знав, – я закотив очі. – У мого батька паскудне почуття гумору. Дуже. Неймовірно паскудне.

– Як він взагалі міг працювати в академії…

– Поняття не маю. Напевне, його видатна некромантська кваліфікація значно переважала над асоціальною поведінкою.

Здається, Белла не думала про кваліфікацію мого любого тата геть нічого хорошого, але все ж вирішила тимчасово не ділитись зі мною своєю думкою з цього приводу, тільки дуже демонстративно фиркнула та відвернулась.

Я вибрався з ліжка, прихопив свій одяг і пішов перевдягатись. Скорпіона лишив на столі, про всяк випадок кинувши в нього закляттям-нейтралізатором, аби не ліз, куди не просять.

Коли повернувся до кімнати, Белла вже вибралась з ліжка і навіть встигла його застелити. З Реном вони поки що дотримувались ворожого нейтралітету і робили вигляд, що не помічають одне одного, зате обидва зиркали в бік скорпіона, явно нічого доброго тому не бажаючи.

Добре, що він уже мертвий.

– Сходимо на сніданок, чи одразу на практику? – поцікавився я.

– На практику! – вигукнула Белла. – Треба підготуватись. І якщо ми разом з’явимось на сніданку, чуток точно буде понад міру.

– Довкола мого батька занадто багато тих чуток, – я потер скроні. – Гаразд. Десь тут у мене був план заняття, – я дістав документи, що вчора отримав від ректора. – Тут не надто детально… але якось впораємось, думаю.

– А що за планом?

– Вкладати нежить, здатну на активність при денному світлі, – я знизав плечима. – Підніму щось простеньке, розберетесь.

– Ти вмієш?

– Більше бити, аніж підіймати, я ж світлий. Проте кілька універсальних заклинань знаю, – кивнув я, – визираючи у вікно.

Гарний, погожий, сонячний день. Більшість зомбі розпадуться при денному світлі. А он уже і студенти прийшли на полігон…

– Белло, – похмуро уточнив я, – а скажи мені, будь ласка, отой полігон, це ж в нас там заняття, і це… кладовище?

– Ага, – навіть не подивившись, на що я вказую, кивнула вона. – А що?

Нічого. Просто, здається, мені треба бігти, поки студентів не з’їли. Бо татко підняв тих, на кому вони мали тренуватись, заздалегідь.

Я не гаяв часу на зайві роздуми – зрештою, студентам це могло коштувати життя, і я сумнівався, що це посприяє успішному проходженню перевірки. Треба негайно втрутитись. Студенти не зможуть самотужки? Чудово, в такому випадку, я особисто спопелю тих зомбі, а потім підніму щось простіше, якщо резерву вистачить.