2 (4)

Себастьєн лише спокійно кивнув.

– Ти справді чудово впоралась, дякую, – ніби нічого і не трапилось, заявив він. – Навіть є шанси, що мене не викриють на першому ж занятті, завтра. Все, ти можеш йти.

– Я не можу йти, – заперечно хитнула головою я.

– Це ти через те, що зробила мені послугу, а я не відповів? – рудий нахаба заправив прядку за гостре вухо і струснув головою.

У мене перед очима аж задвоїлось від розділеної ілюзії та дійсності. Довелось моргнути, переключаючись на зір, який дозволяв спокійно бачити крізь власну магію, не помічати її. Все-таки, говорити з Себастьєном Майє мені було набагато спокійніше, аніж з його татком, навіть якщо від Бастіана тільки візуал лишився, ще й той, який я власноруч створила.

– Не переживай, – продовжив він цілком спокійно. – Завтра, як проведу лекцію, почнемо його шукати. Поруч з академією є містечко – ну, мабуть, ти знаєш, – то я планую зазирнути туди, кажуть, батько любив навідуватись до одного… Розважального місця.

– Ти збираєшся принцесу по корчмах водити? – поцікавилась уїдливо я.

– Взагалі-то я мав на увазі морг. Кажуть, там працювала симпатична цілителька, яку за експерименти погнали з роботи і дозволили мати справу лише з мертвими, і батько до неї частенько забігав…

– По-перше, звідки ти про це знаєш? Ти ж не спілкувався з Бастіаном, аж доки сюди не приїхав, – похмуро буркнула я. – А по-друге… Я не того переживаю! Ми ж обмінялись клятвами. Але мені не можна бути в коридорі об одинадцятій. Аж до ранку не можна!

– Чому? – заморгав Себастьєн.

– Тобі не розповіли?

– Ну ясно ж що ні!

– Є легенда, – похмуро кинула я, – що ті, хто після десятої ходить по коридорах гуртожитку Темного факультету, можуть потрапити у руки місцевої примари. По коридорах розповзаються Тіні, і кожного, хто не слухає ці правила, забирає до себе Темний бог…

Мій змовник глянув на мене так, мовби я збожеволіла.

– Серйозно?.. – перепитав він. – І в оце вірять?..

– Господи, та ясно ж, що ні! – фиркнула я. – Темний бог, між іншим, дуже приємний чоловік, і йому точно не здались місцеві студенти. Якби він міг так легко являтись, у мене б і проблеми з тією фібулою не було… – я важко зітхнула. – Ну, просто, правило є таке. Студентам після десятої за двері не можна. Особливо дівчатам. Напевне, прийняли його, аби одне до одного ніхто на побачення не бігав. На викладачів такі обмеження ніби не накладають, принаймні, Бастіан ходив, коли хотів. Ну, але його мізки і здоровий глузд точно якісь Тіні пожерли. Коротше, – я розвела руками, – якщо комусь попадусь – а у нас на кожному повороті по радару, – то отримаю догану, виклик до директора, а там і викличуть батьків.

Ось тут, власне, і починались проблеми. Тому що мої батьки взагалі-то зовсім не сварилися б на мене за таке порушення. Але я тут під чужим іменем, і, якщо хтось почне копати, хто я така насправді… Або навіть просто сподіватиметься побачити «мого» батька…

Мене виженуть з академії. Не те щоб я дуже хапалась за навчання тут, але Бастіан! Фібула! Та й, власне, моїм рідним теж не треба знати, що я ризикнула і все-таки прийшла сюди.

– Що ж. В такому випадку… Ти можеш залишитись у мене в кімнаті до ранку. – запропонував Себастьєн. – У мого любого татка чудове велетенське ліжко.

– Я на нього не ляжу.

– І матрац я вже змінив.

– Скажи, звідки знаєш про цілительку, – зітхнула я. – І тоді, можливо…

– Не ти мені маєш ставити умови, – підморгнув чоловік. – Все просто. Коли ректор пояснював, як тут жив мій любий татко, згадав, що він має коханку. Нібито постійну. Хоча я думаю, що в них нема стосунків, і вони співпрацювали… морг все-таки. То що, ти залишаєшся?

Патриція мене прокляне. І спробує помститись. Проте боятись її зараз… Гаразд, лиха точно буде не більше, ніж як мене спіймають в коридорі. А просити Себастьєна провести мене до кімнати і, якщо хтось засіче, взяти провину на себе – занадто. Так нас побачить не лише моя сусідка, а й всі довкола. Фанаток у Бастіана чимало, не вистачало лише, аби вони проти мене об’єднались.

– Залишаюсь, – зітхнула я. – Матрац точно новий?

Він кивнув.

– Я ляжу з іншого краю.

…Ліжко виявилось широчезним. Щоправда, я зиркнула на нього невдоволено і пробурмотіла:

– Взагалі-то хтось з нас міг би лягти і на підлозі.

– Навіть не подумаю, – Себастьєн вклав між нами цілий стосик книжок. – Просто не підсувайся серед ночі. І, сподіваюсь, нічого тебе тут не налякає. А взагалі, ти могла піти, хіба я вмовляв тебе тут лишатись? Радій, що я достатньо джентльмен. Не як мій батько.

Я зітхнула.

– Завтра після занять будемо його шукати.

– Угу, – сонно пробурмотів Себастьєн і, влігшись, миттю заснув. Або принаймні зробив вигляд, що заснув.

Я ж закрила очі і подумки помолилась, аби завтра все пройшло спокійно. Хоча, навіть якщо боги мене почули, навряд чи вони здатні щось змінити в цій скаженій академії…