2 (3)

На кілька секунд я просто завмерла, мов той соляний стовп, і дивилась на красиве чоловіче тіло, відчайдушно намагаючись прогнати геть усілякі непристойні думки. Напевне, давалось взнаки те, що він застав мене зненацька.

Потім, коли перший подив трішки минув, я проморгалась та обурено прошипіла:

– Вдягнутись не можна було! А якщо хтось побачить?

– Хто в моїй кімнаті мене побачить? Мій фамільяр? – гмикнув Себастьєн. – То не переживай, ми достатньо близькі, аби мене бачили і в більш голому стані.

– Я побачу! А мене твій голий стан не цікавить, – прошипіла я.

– Та невже? Тоді чому так роздивляєшся? – він схилив голову набік, і довге, густе руде волосся, якому могли б позаздрити всі жінки академії, впало на праве плече, частково прикриваючи тіло.

Тільки трішечки не в тих місцях, в яких потрібно.

– А ще, – я схрестила руки на грудях, – побачать ті, хто намагається стежити за вами, декане Майє.

– Це мова про ті дурні заклинання та артефакти, які хтось, забувши про почуття самозбереження, намагався підсунути моєму батькові, аби побачити, як він співає своїх некромантських пісень у ванній? – уїдливо поцікавився чоловік. – То вони всі зібрані і накриті спеціальним ковпаком. Ті, хто полізе перевіряти, що їм там передалось, отримають неприємні наслідки в вигляді головного болю та особистої догани.

– Я дуже рада, що за нами зараз не стежать невпинно зо три десятки студенток, безнадійно закоханих в твого батька, але нащо виходити голим?!

– Може, я теж хочу, аби в мене хтось закохався?

– Хто?

– Ти, наприклад. Або те нещастя, що почепило тобі закляття на рукав, мов реп’ях. Ще й закляття таке паршиве, що воно померло в конвульсіях раніше, аніж ти встигла переступити поріг моєї кімнати. Хто почепив, до речі?

Я нервово потерла рукав. Треба було подумати про таку ймовірність, коли до мене руки тягнули. А я ж вуха розвісила, думала, що моя люба сусідка обійдеться лише погрозами… Ясно ж, що ні! Коли б то Патриція проявляла таку поміркованість.

Пощастило, що закляття справді згасло. Я відчула його слабкий слід на тканині, розтерла між пальцями і важко зітхнула.

– Я не збираюсь закохуватись в сина найгіршого викладача цієї академії, – нарешті я згадала, що між мною та Себастьєном досі висіло незакрите питання. – І взагалі, закохуватись не збираюсь. Тому було б краще надягнути на себе щось, а не стояти переді мною з голими грудьми та животом. І я б воліла, аби на тобі були штани!

– Я б теж волів, аби на мені зараз були штани, – погодився Себастьєн, – проте я знаю, що у мого батька шрам на литці, і не те щоб він дуже старанно цей факт приховував. А ще – ти сама бачила, який у нього торс, і він частенько оголює його на заняттях. Було б дуже непогано додати подібності ілюзії. Бо я ж хочу надягати одяг поверх неї, а не її поверх одягу і змінювати з кожним елементом гардеробу. Хіба це не так працює?

У мене була можливість заперечно хитнути головою, але здоровий глузд змусив навпаки зітхнути, погоджуючись. Справді, найкраще наносити ілюзію на оголене тіло. Тільки це ж мені доведеться його торкатись, доки я чаруватиму…

Здається, це будуть дуже непристойні чари.

– Не бійся, – підморгнув мені Себастьєн. – Я не кусаюсь.

– Та невже.

– Ну хіба може трішечки, – він весело посміхнувся. – Але тільки для спільного задоволення.

– Нема у нас ніякого спільного задоволення. Тільки спільна справа.

– І ми поки не просунулись в ній ані на крок, – нагадав чоловік. – Тож давай спочатку розберемось з ілюзією, а потім будемо думати, як знайти мого батька. Що мені робити? Сісти, стати?

Нагадування про справи трошки заспокоїло мене. Справді, я тут заради справи, і те, що один напівголий рудокосий красунчик мене провокує, нічого не означає. Може провокувати, скільки йому заманеться, а все одно треба рятувати племінників, і чим скоріше, тим краще. Тож я зосередилась на справі, підійшла до нього впритул, звеліла сісти на табурет і почала накладати ілюзію.

Торкатись до його оголеної гарячої шкіри виявилось куди приємніше, аніж я б того хотіла. Я трохи розгублено водила долонями, накручуючи магічні нитки на пальці, і ткала образ, змінюючи відмінне на подібне. Магія лягала добре. По-перше, Себастьєн був таки схожим на свого батька, по-друге, наш дар мав високу сумісність.

Та все ж, я витратила чимало часу. Коли нарешті скінчила, уже похитувалась трохи і, якщо чесно, дуже хотіла їсти.

Як би це дочекатись сніданку…

– Готово, – видихнула втомлено я. – Перевіряй результат. Як на мене, вилитий Бастіан.

Справді, вийшло дуже схоже. Я могла бачити і крізь ілюзію, і мені подобалось, як я невловимо та органічно змінила Себастьєна.

– Ну, а я, напевне, вже піду, – зітхнула я. – Бо ж одинадцята…

І завмерла. Одинадцята? Та мені ж у коридор не можна!