1 (3)

Я остовпіла. Власне, я була готова почути що завгодно, від насмішок до вимоги піти з ним до ліжка – на цей випадок ще кілька проклять пригадала, які б позбавили його чоловічої сили! – але тільки не цього сумного зізнання.

– Тобто як зник? – перепитала я. – Ти… Серйозно, чи що?

– Ні, жартую! – фиркнув він і демонстративно закотив очі. – А він – це отой котисько, що сидить зараз в шафі…

– Не смій прозивати мене своїм батьком, Себастьєне! – обурився згаданий кіт, і я ледь не підстрибнула на місці.

Прекрасно. Та істота ще й балакає.

І вона гарантовано не наш професор.

– Але… – дібрати з першої спроби правильні слова було непросто. Я ніяк не могла позбутись від шоку. – Не розумію. Чому? Куди? Безслідно?! Його вже шукають?! І тебе правда звати Себастьєн?

– Не знаю, не знаю, ще раз не знаю! І так, – він вклонився, – Себастьєн Майє до ваших послуг.

Руде волосся упало на очі, і чоловік роздратовано здув його з лоба.

– Чому вас так схоже звати? – не те щоб це питання було дуже доречним, але я настільки розгубилась, що геть не уявляла, про що ще можна говорити. – Себастьєн, Бастіан…

– Бо в моєї матері з головою не все добре, – буркнув чоловік.

Я запитально вигнула брови. Насправді мене не надто цікавила історія його життя, проте, можливо, хвилинка одкровень підштовхне його до чудової ідеї мені допомогти.

– Моя матір була студенткою в цій академії тридцять років тому. – пояснив він. – І, як приблизно половина студенток, закохалась в цього… Безмозкого, безсовісного некроманта. Він їй не відмовив. Не знаю, чи спеціально він забув про страхувальне зілля, чи випадково, чи воно просто не спрацювало, але замість захисту диплому моя мама народила мене. Одружитись він відмовився, хоча прізвище своє дав і навіть поділився частиною своїх статків. Разово. Зі словами, що більше жодної участі в моєму вихованні не братиме, – виглядав Себастьєн не надто радісно. – Мама вирішила, що назвати мене на його честь – це прекрасна ідея, і наступні двадцять років пхала в голову думку, що я повинен стати могутнім чарівником і завоювати повагу свого батька, щоб він до нас повернувся.

– І як? Вдалося? – скептично скривилась я.

– Я швидше його закопаю, аніж з ним миритимусь, – уїдливо озвався Себастьєн. – Ненавиджу цю сволоту.

– Бачу, стосунки з батьком такі собі…

– М’яко кажучи. Але так, я вивчився, став магом – світлим магом, – і доклав всіх зусиль, аби ніколи з ним не перетинатись. Аж ось, таточко пише мені листа, прохає негайно прибути в академію та докладає до цього магічну печать, ознаку терміновості.

– І ти, попри те, які у вас погані стосунки, приїхав?

– У нас не погані стосунки. У нас немає стосунків, – з натиском промовив чоловік. – Так, приїхав. Його лист мені здався тривожним, і він хотів моєї професійної консультації. Коли прибув сюди, його вже не було на місці, а ректор від паніки мало не стрибав на вухах і волав про те, що, цитую, «триклятий Майє знову стане причиною катастрофи».

– Чому знову?

– Ну це ж він!

Я зітхнула. Так, дійсно. Я забула, про кого ми говоримо. Про некроманта, який ніколи спокійно не сидить на місці і всім, завжди створює зайві проблеми.

– Виявилось, його шукають уже добу – на даний момент дві, – і він зник. Перш ніж ти задаси мені ще одне питання, так, зник разом з артефактом, який ти, я так розумію, шукаєш. Адже тобі потрібна його фібула, викута з Тіней?

– Звідки знаєш? – я напружилась.

– Знайшов в кімнаті переписку мого любого татуся, в якій він відмовляв надати фібулу в тимчасове користування королю Ріосу. Ти на нього працюєш?

Ой, ні. Я його молодша сестра, яка полізла сюди після того, як Майє відмовив Раміро, прикинулась студенткою, ходила на заняття та підбиралась ближче до триклятого некроманта. А тепер він зник разом з фібулою. Я не можу повернутись з порожніми руками! Треба щось робити, коли я вже тут.

– Так, працюю… Певною мірою, – кивнула я. – Його Величність хоче допомогти моїй сім’ї, – краще не уточнювати власне походження. – Себастьєне, можна ще одне питання? Коли вже ми так щиро розмовляємо…

– Спроба пограбувати кімнату – це чудовий варіант зближення. – гмикнув він. – Гаразд, запитуй.

– Чому ти зараз тут? Якщо твого батька нема, і ніхто не знає, де його знайти, то ти повинен або шукати, або просто поїхати геть, залишивши його… Це ж його справи, не твої. Хіба не так?

Вираз обличчя молодого мага став геть скептичним.

– В твоїх словах є чимало логіки. Ти права, це дійсно його, не мої справи, і я б з задоволенням вчинив саме так, як ти говориш, пішов би геть. Але я не можу.

– Чому?

– Бо я мушу замінити свого батька.